«Водний»
Серед подій шістдесятих років минулого століття, які докорінно змінили життя міста Рівного, особливе місце посідає відкриття «водного інституту». Саме так вже понад сорок років називають у нас колишній Київський гідромеліоративний інститут, який був переведений до Рівного на початку шістдесятих років. Існує красива легенда, згідно з якою саме перенесення цього інституту до Рівного зберегло нашому місту статус обласного центру. У ті часи проходило «укрупнення» областей нашого краю і статус обласних центрів втратили Дрогобич та Кам’янець-Подільський. Тоді і Рівне мало ніби стати райцентром Волинської області з центром у Луцьку. Я чув чимало варіантів цієї історії, але офіційної версії подій досі не існує. Навіщо тоді нам в Рівному купа професійних істориків із дисертаціями?
На початку шістдесятих науковців у Рівному майже не було. Завдяки «водному інституту» Рівне отримало шанс стати науковим центром. Разом з інститутом до міста прибули викладачі із вченими ступенями, яких досить оперативно забезпечили житлом. Окрім центрального корпусу інституту, який досі знаходиться на початку вулиці Соборної, було зведено споруду на нинішній вулиці Чорновола, яка згодом дістала назву «штани» за свою оригінальну архітектуру. Впродовж кількох років на порожньому місці, де у роки другої світової війни був концтабір для військовополонених червоноармійців, зросло ціле студентське містечко, яке існує і тепер із незначними добудовами сімдесятих років.
За задумом, переведення з Києва до Рівного головного навчального та науково-дослідного центру меліорації мало б зробити наше місто таким собі Кембриджем, куди їхали б навчатися на меліораторів та гідротехніків молоді люди із усього Союзу і навіть з-за кордону. Та не так сталося, як гадалося. Невідомо, що вплинуло більше — нестоличне розташування інституту, їхати до якого з далеких країв наважувалися лише одиниці, чи нестримне бажання стати гідротехніками та меліораторами, яке охопило у ті роки молодь нашого міста і області.
Трохи згодом, у сімдесяті я пережив це особисто, коли більшість моїх друзів і знайомих обрали після школи саме ті варіанти кар’єри, які пропонував «водний інститут». Кілька моїх найближчих друзів, з якими я був знайомий ще з дитячого садка, після сімнадцяти років почали палко прагнути у гідротехніки. Я тоді вже був розумний і для мене не був секретом такий вибір моїх друзів. Чому б не одержати вищу освіту вдома, та ще й уникнути необхідності два роки служити в армії? Так вважала більшість юних рівнян та їхніх батьків, і за неповні десять років із потенціного Кембриджа, «водний інститут» став місцем веселого проведення молодих років місцевою молоддю. Ніхто з них і думки не мав їхати після інституту на далекі сибірські новобудови працювати за спеціальністю. Хлопці і дівчата просто проводили вдома досить комфортні п’ять років студентства, одержуючи дипломи про вищу освіту і йдучи з ними хто куди міг влаштуватися.
Вже у вісімдесяті роки більше половини рівенського начальства у всіх без винятку галузях, від КДБ до останнього гастроному, складалася із випускників «водного».
Робили у інституті і наукові кар’єри. У шістдесяті роки бути науковцем було дуже почесно і матеріально вигідно. Держава щедро платила науковцям-водникам. Доцент одержував зарплату утричі більшу за простого інженера, та ще й мав до того гарантовану квартиру від держави і відпустку влітку на два місяці. Чим погане було життя?
Поява у невеликому місті кількох тисяч студентів та викладачів позитивно вплинула на загальноосвітній рівень мешканців Рівного — саме студенти і викладачі «водного» стали ядром численної міської інтелігенції, яку до цього часу представляли поодинокі фахівці з освітою, отриманою ще до війни. В інституті процвітали художня самодіяльність, спорт, туризм. Чому б і не процвітати за державний кошт? Саме у «водному» краще, ніж будь-де у Рівному, знали тоді про найостанніші новинки літератури, музики, моди і т.д.
Після того, як щороку кожен четвертий, якщо не більше, випускник середньої школи в Рівному ставав студентом «водного», життя міста змінилося назавжди. У шістдесяті роки це ще не було помітно. Привезені із Києва та інших міст викладачі ще не вросли в міське середовище, студентів було відносно небагато. Інститут жив тоді окремим від міста академічним життям. Зате невпізнано змінилася південна частина міста. Спільне проживання у гуртожитку одразу кількох тисяч молодих хлопців та дівчат створювало навколо студентського містечка нечувану до цього в Рівному романтичну ауру.
Тепер перші студенти «водного інституту» шістдесятих років вже пенсіонери. Їм краще знати, чи здійснилися мрії, з якими вони йшли у новий навчальний заклад, чи стало їхнє життя кращим завдяки одержаним тоді знанням у галузі меліорації. Найцікавіше, що «водний інститут» виявився живішим за країну, в якій був створений. Вже немає практично ніякого водного господарства. Життя довело шкідливість меліорації. Гідротехнічні споруди випускників «водного» досі створюють екологічні проблеми в усіх куточках колишнього Союзу. А інститут стоїть собі досі, назвавшись, певна річ, університетом. Кого він тепер готує, чесно кажучи, не знаю. Видається, що це нікого особливо і не хвилює. Тому що «водний» інститут вже сорок років готує не фахівців з меліорації чи ще якої дисципліни. Він готує просто рівнян, які після інституту самі влаштовують свою долю, хто як може. І меліорація тут ні до чого.
Наприкінці про назву «водного інституту». Найперше його офіційне найменування — Український інститут інженерів водного господарства — одразу вражало своєю кострубатістю. Чому саме «український»? Хіба він міг би бути в Рівному якимось іншим, монгольским чи португальським? Теперішнє заміристе найменування цього закладу і знати не хочу. Однаково він залишиться в історії Рівного минулого століття просто як «водний інститут».
