Партизанська — Піонерська
Як я тепер вже знаю, дитячі залізниці були централізовано збудовані в усіх містах колишнього СРСР ще у п’ятдесяті роки минулого століття. Згодом вони занепали і після короткого відродження в часи міністра Кірпи продовжують занепадати. Що таке дитяча залізниця для дітей ХХІ століття? Не так було сорок років тому.
Станція дитячої вузькоколійки знаходилась на початку шістдесятих у самісінькому центрі Рівного, буквально за двадцять метрів від вулиці Сталіна. Рухомий склад цього закладу складався з одного паровоза і двох «іграшкових» вагонів, які й досі стоять збоку від потоку людей, що прямують тепер щодня на один із численних міських ринків. Тоді ж на місці ринку були тихі вулички Театральна і Здолбунівська, забудовані одноповерховими дерев’яними особнячками ще довоєнної єврейської архітектури. Одразу за особнячками починалося колишнє болото, перерізане у часи Польщі маленькими каналами. Насип, який тоді розділяв висушене болото і річку Устю, став початком «Малої Ровенської» залізниці. Саме так гордо називалися півтора кілометра вузькоколійки, які закінчувалися біля Басівкутського ставка станцією «Піонерська».
Нині це все заросло дикими кущами. Навіть не віриться, що колись усе літо тут лунали дитячі голоси, з репродукторів звучала музика та оголошення про прибуття поїзда, стукали колеса вагончиків і чухав помалу той самий маленький паровозик.
Принцип роботи дитячої залізниці був простий. Приблизно у лютому до шкіл приходили дяді у гарних залізничних строях. Вони офіційно запрошували третьокласників приходити вчитися на залізничників на «Малу Ровенську». Кашкет із кокардою і блискучі гудзики діяли тоді на малечу безвідмовно: вже за тиждень діти юрмилися біля будиночка «Партизанської» де їм читали лекції про залізницю та обіцяли видати кашкети із кокардами. Звісно, більшість бажаючих відсіювалася у перші два тижні, однак тих, хто залишався, цілком вистачало на літній сезон. Приблизно з семирічного віку і аж до середніх класів я міг бачити влітку знайомих хлопців та дівчат у стареньких, але добре випраних дитячих залізничних строях, а точніше, у світло-блакитних піджачках, прикрашених латунними гудзиками і, звісно, у тих самих кашкетах із залізничною кокардою.
Окрім носіння форми, «юні залізничники» виконували роль контролерів, провідників та чергових по станції. Оскільки бажаючих було більше, аніж місць, всіх інших зараховували до «путєобходчіков» (досі не знаю, як це буде по-нашому). Реально діти просто тинялись уздовж колії, маючи право кілька разів безплатно проїхатись у вагончику ті самі півтора кілометра. Ті ж, кому довіряли найбільше, відчиняли і зачиняли двері й головне — перевіряли квитки. Квитки були найсправжнісінькі, такі самі, як і на справжній дорослій залізниці. Дитячий — п’ять копійок, дорослий — десять. Щойно потяг рушав із місця, як обома вагонами лунав дитячий голос: «Уважаємиє пасажири! Просім пріготовіть білєти для провєркі рєвізором!». Саме так, а не інакше. Одразу після грізного оголошення вагоном вирушала группа підлітків із справжнім металевим блискучим залізничним компостером. Вони важно пробивали дірки у квиточках пасажирів, яких традиційно було менше, аніж «юних залізничників».
Перестук коліс вагонів дитячої залізниці був у шістдесяті роки неодмінним атрибутом літа у Рівному разом із морозивом «пломбір», поливанням вулиць із спеціальних автоцистерн та бочками з квасом. Сьогодні це виглядає неймовірно, але дитяча залізниця кілька десятиліть утримувалась у зразковому стані. Це стосується і колій, і станцій, і паровозика, і вагонів. Дорослих на цьому господарстві практично не було. Пам’ятаю лише одного дядька, машиніста паровозика, біля якого завжди крутився помічник із підлітків, який вважався найщасливішим із усіх «юних залізничників». Всю іншу роботу, включаючи продаж п’ятикопійчаних квитків абсолютно безплатно і з задоволенням виконували діти. Ті самі, що «дослужились» у чотирнадцять років із «путєобходчіков» до касирів і чергових по станції. Дисципліна серед дітей була залізна, і водночас почувалися всі дуже весело. Це була така собі гра-робота.
Особисто я їздив тою залізницею приблизно раз на рік. Шкода було п’яти копійок, а самому записуватись в «юні залізничники» жодного бажання не було. І треба було такому статися, що коли я взяв таки одного разу квиток до Піонерської, почалася страшна злива. Усіх нас, хто чекав із квитками потяг, запросили у «зал очікування». Так я вперше і востаннє побував усередині приміщення, де вчили «юних залізничників». Там були шашки і доміно, в які ми і грали, поки злива не закінчилася і поїзд не повіз нас у напрямку Басового Кута.
Що з тою залізницею тепер, не знаю. Вагончики ніби стоять. Тепловозик, яким приблизно у шістдесят сьомому замінили паровозик, теж ніби ніхто не вкрав. Та немає вже тих зелених луків, якими їхав паровозик мого дитинства, немає тої старенької ще вузької річки Усті. Немає вже того верболозу, з якого ми стрибали у річку в єдиному глибокому місці біля Облводоканалу. Повсюди тепер базар, нові особняки з триметровими парканами або непролазні хащі з диких кущів, якими заросли береги Усті біля Басового Кута. Маленьким «путєобходчікам» шістдесятих років вже майже всім за п’ятдесят, а вагонним «ревізорам» ще більше. Можливо, сниться їм хоча б раз на рік музика з динаміка, яка переривається грізно-писклявим дитячим голосом: «С пєрвого путі отправляєтся поєзд номєр шестьсот тридцать дєвять до станциі Піонєрская!». Та чому лише їм це має снитися? Практично всі, хто виріс у Рівному, хоча б раз у житті проїхали у маленькому вагончику за маршрутом «Партизанська-Піонерська».
