Телефон
Одним із чудес цивілізації, яке стало реальністю у шістдесяті роки двадцятого століття, був у Рівному телефонний звязок. Чому саме у шістдесяті? Тому що в місті тоді збудували і обладнали ще одну телефонну станцію, яка розпочала рух телефону від недоступного, або, як тепер кажуть, елітного виду зв’язку, до повсякденного. Історична телефонна станція знаходилась і знаходиться дотепер у цокольному приміщенні п’ятиповерхової «хрущовки» на розі вулиць Московської та Лізи Чайкіної (тепер Бандери та Крушельницької). Цей дім збудували приблизно у шістдесят другому чи шістдесят третьому році. Неподалік мешкали куми моїх батьків, тож телефонну станцію новенькою я пам’ятаю з п’ятирічного віку.
До цього телефони в Рівному були предметом розкоші. Майже як автомобіль. Не смійтеся. Авто, якщо не нове, тоді міг купити будь-хто, заплативши гроші попередньому власнику. Телефон же встановлювали за суворою чергою, яка не рухалась зовсім. Окрім державних організацій та установ, телефони були лише у «спеціальних» громадян. Потрібно було довести, що тобі цей телефон конче потрібен, і тоді заяву могли і розглянути. У нас у будинку телефон був лише у майстерні пошиву одягу на першому поверсі. На три двоповерхові будинки нашого старого двору квартирними телефонами користувались лише директор заводу і лікар-хурург, яких могли викликати по телефону на роботу. За військовим старшиною з другого поверху в разі чого приходили особисто. Прислати солдата було легше, ніж провести старшині телефон.
Коли мати залишала мене малого у сусідів-лікарів, які мали телефон, я із задоволенням гортав телефонний довідник Рівного, де були… чотиризначні номери. Наприлад, 28-57 чи 42-16. Телефонів було мало і список їхніх рівенських власників я міг би на свіжу дитячу пам’ять вивчити повністю. Чудернацькі прізвища із списку абонентів, наприклад, прізвище Бут-Гусаїм, я запам’ятовував набагато краще, аніж шкільні віршики про Леніна, але гірше, ніж куплети похабних пісень чи анекдоти про Пєтєньку (ніякого «Вовочки» тоді в анекдотах ще не було).
Цьому моєму дитячому досягненню завадила та сама нова телефонна станція на Московській. Завдяки їй номери телефонів у Рівному стали п’ятизначними (на «двійку» і на «трійку») і доступними для простих людей. Вже у другому класі я зачаровано доторкався до телефонного апарата цегляного кольору. Це був наш хатній телефон! 2-03-61 — такий був його номер, який мені не забути ніколи. Одночасно телефони з’явились тоді у доброї половини моїх друзів, однокласників та однокласниць. Почалося зовсім інше життя!
Але це стосувалося лише міського зв’язку. Автоматичний міжміський телефон, яким можна було телефонувати через «вісімку», тоді ще не існував. Тому, щоб зателефонувати родичам на село чи в інше місто, слід було присвятити цій події кілька днів. Робилося це так. Кожна пошта в Рівному мала телеграф і телефон. Щоб зателефонувати, наприклад, у Сарни чи Дубровицю, слід було замовити розмову на певний день і час, повідомивши домашню адресу, ім’я і прізвище того, з ким є потреба поговорити, а також заздалегідь за розмову заплативши. На пошту в Сарни чи Дубровицю приходила телеграма, яку заносили додому адресату. Текст був простий: запрошуєтесь на розмову з Рівним тоді-то і там-то. Після цього ми з моїм абонентом мали зійтися на пошті своїх міст в один і той же час. Перевіривши нашу наявність, телефоністка встановлювала зв’язок і переконавшись, що її слухає на тому кінці проводу той, хто треба, давала трубку мені. І ми мали говорити в присутності всіх, хто був на пошті.
Згодом ця процедура в Рівному удосконалилась. На пошті навпроти нашого будинку, а нині навпроти райради та клубу «Лагуна», встановили кабінки для міжміських розмов, які давали певну інтимність замовленій розмові. Ваші слова могли чути лише телефоністки. Не з цікавості, а щоб нагадати, що оплачені вами хвилини закінчилися. «Врємя заканчіваєтся! Єщо за мінуту платіть будєтє?» — такі слова переривали і без того нервову розмову за сотні кілометрів.
Звісно, я особисто нікуди тоді не телефонував. Все це було з моїми батьками і сусідами. Міжміська телефонна розмова ставала предметом обговорення всієї комунальної квартири, всього двору. «Несенюкам прийшов виклик на розмову з Чебоксарами», — по-простому казали сусідки одна одній. А що тут такого? Міжміські телефонні переговори тоді були подією винятковою і далеко на завжди приємною. Телефонувати за сотні кілометрів людей змушувала здебільшого біда. Тому і не любили ми тоді ні телеграм, ні міжміських телефонних розмов. Приємні новини від друзів і родичів пересилалися тоді більш традиційними листами та святковими листівками, які були ще й дешевші.
Наскільки пам’ятаю, абонплата за міський телефон була тоді два рублі з копійками на місяць. Менше десяти копійок на день. За ці гроші можна було скільки завгодно теревенити хоч цілодобово. З телефонів-автоматів за дві копійки теж можна було говорити по місту без обмежень. Але дві копійки — це були гроші. І тому народ здебільшого обходився проханням «можна пазваніть?». Чому ні, за телефон вже заплачено, нехай людина поговорить. Нагадаю, що «вісімки» з «міжмістом» ще не було. Тому не раз, приходячи зі школи, доводилось застукувати вдома сусідку тьотю Женю. Вона запросто сиділа у нас, як у себе вдома, і говорила по нашому телефону, а вигнати її якось незручно було.
Із міжміськими розмовами таке не проходило. Хвилина переговорів із Києвом коштувала, здається, 15 копійок. Можна було купити на пошті талон за 45 копійок і потелефонувати з дому на пошту. Назвати номер талона і попросити набрати той самий Київ і поговорити. Це в тому разі, якщо той, кому телефонуєте, мав телефон.
Навіть оспівані у ліричних піснях тих років телефони-автомати були тоді у Рівному не дуже доступними. По-перше, їх було мало. Як правило, вони висіли або на будинках з магазином, або на будинках якихось контор чи на стіні тої самої пошти. Класичних телефонних будок у Рівному було всього кілька. Одна біля тодішнього поштамту на Ленінській, друга на Театральній площі, третя на вокзалі, четверта на прохідній льонокомбінату. Наявність телефону-автомату ще нічого не гарантувала. Кожен другий апарат не працював. А згодом у телефонів-автоматів почали відривати трубки. Просто так. Чому не відірвати, якщо відривається? Це почалося вже наприкінці шістдесятих, коли в Рівному виросло покоління «будівників комунізму», готове відірвати довкіл усе, що відривається, і зламати усе, що ламається. На цьому закінчу цей розділ спогадів. Бо діти й онуки тих, хто відривав телефонні трубки і нищив усе навкруги в роки мого дитинства, і нині роблять те ж саме при першій нагоді.
