Собор і Ленін
Власне, проти нового храму ніхто і не виступав. Тільки невеличка група комуністів (соціалістів ще не було), до якої входив тоді і нинішній «народний самооборонець» Луценко, спробувала було нагадати, що на земельній ділянці під собор за планом мав бути збудований спорткомплекс із басейном, і викликала таким чином хвилю народного обурення.
Не вийшло. Тому що у планах багато чого було написано. А будівництво собору було потрібне, здається, всім. Не в значенні помолитися, а в значенні взяти участь. Впродовж наступних років обласний та міський бюджети регулярно виділяли кошти на будівництво. На ці кошти цілком можна було звести невеличкий мікрорайон. Але хто ті гроші рахував?
Тож собор почали потроху будувати, змінивши заодно домінанту найвищої точки міста. Навпроти майбутнього храму мав бути висотний житловий будинок із торговим центром. За домовленістю будинок «зменшили» до дев’яти поверхів, а торговий центр «Покровський», який там нині розмістився, будувався чи не довше, ніж собор.
Поки йшли розмови про собор і всі ми разом раділи із власного православ’я, все інше будівництво у Рівному потроху зупинялось. У 1991-1992 роках було так-сяк добудовано те, що розпочали у 1990-му, і все. На довгі роки застигли підйомні крани, на руїну перетворилися кілька потужних заводів будівельних конструкцій, все приходило у занепад. Тоді про це не говорили. Бо собор будували.
Можливо, інакше і бути не могло. У нових умовах фінансувати будівництво по-комуністичному вже не було кому, а по-капіталістичному ще не було кому. Тому владі, аби хоч якісь досягнення показувати, довелося зайнятися соборами та пам’ятниками. Монумент Леніну, який простояв на центральному майдані Рівного двадцять три роки, публічно демонтували, вирішивши звести на цьому ж місці монумент Шевченку. Про це говорилося так, ніби місто просто знемагало без цього пам’ятника. Мою депутатську пропозицію влаштувати на місці пам’ятника Леніну клумбу або фонтан, щоб перетворити бетонну площу на місце відпочинку, національно-свідома більшість навіть слухати не забажала.
Історія про те, куди зникли зібрані впродовж 1989-1991 років гроші на пам’ятник Шевченку (а сума була величезна), пішла у кращий світ разом із ініціатором будівництва Борисом Степанишиним. Ясно, що сам Степанишин тих грошей не брав. Може, й правда, що кілька сотень тисяч зібраних рівнянами на пам’ятник справжніх радянських рублів, що становило у нинішніх цінах приблизно півмільйона доларів, пропало через інфляцію разом із вкладами громадян в Ощадбанку. А може, все було і не зовсім так, бо ж до грошей на собор і пам’ятник безпосереднє відношення мав новообраний лідер місцевого Руху. Справа ця давня, нехай їх усіх Бог простить.
Поки будувався новий собор, за старий собор, що у центрі міста, розгорнулася боротьба. Поки Українську Автокефальну Православну Церкву очолював дев’яностотрирічний Мстислав, мови про те, щоб претендувати на собор, де молилися прихожани традиційної православної церкви, не було. Сам Мстислав, якого не пустили до Воскресенського собору, коли він приїхав із США, прошепотів тоді, що Бог, мовляв, відчинить церковну браму перед українською церквою.
Не знав старенький, куди він потрапив. Ніхто не став чекати Божої милості, і Воскресенський собор був захоплений згодом тим самим мужичком, що очолював тоді Рух. Обласна влада, в якої з тим мужичком були свої домовленості, вирішила поділити храм на верхній і нижній, аби обидві церкви служили там почергово. Ті, що моляться у підвалі, чекають своєї черги вже другий десяток років. А куди ходить людей більше, до храму чи до підвалу, можете самі переконатись, проходячи від базару до універмагу.
Звісно, що зведення нового собору в Рівному не було такою відвертою авантюрою, як проект трамвайних ліній. Храм, який добудовують вже вісімнадцятий рік, прикрасив місто, хоча у знавців сучасної архітектури є чимало запитань до архітектора Ковальчука, який проектував Покровський собор.
Минуть роки. Забудуться прізвища політиків, архітекторів і журналістів, які пишуть по газетах спогади. Торгові центри перетворяться на бані й навпаки, перетворені на базари стадіони знову приймуть спортсменів, а може, і не приймуть. Сотні гектарів новобудов зростуть навколо Рівного. А собор, який невідомо як вирішили збудувати у 1990 році, так і стоятиме над цим усім, нагадуючи про вічність. Виходить, правильне тоді прийняли рішення — собор будувати.
