Згодом, наприкінці 1980-х, я вже бачив цих учорашніх комсомольсько-комуністичних активістів у перших рядах засновників Народного руху. Потім їх же – в Партії регіонів, потім – у блоках Петра Порошенка, Юлії Тимошенко й інших. Таким усе одно, що кричати, – чи “Слава КПСС!”, чи “Слава Україні!”
Саме тому в мене немає жодних емоцій щодо нового зашквару колишнього капітана нашої національної футбольної команди Анатолія Тимощука. Зрадник – він і є зрадник. Інше непокоїть – кількість потенційних тимощуків у нашому суспільстві, зокрема футболі, набагато більша, ніж ми думаємо. Уявіть на мить, що Толик Тимощук наприкінці футбольної кар’єри не поїхав би до ворогів, а влаштувався десь в українському клубі. Таке цілком могло би статися. І тепер він вище за всіх піднімав би наш прапор, міцніше за всіх тримав би руку на серці й голосніше за всіх співав би гімн України. І всі вірили б у його щирість так само, як тепер вірять у те, що він зрадник.
Існує лише один спосіб знешкодити потенційних тимощуків – перемогти ворога у війні. Тоді вони точно не стануть зрадниками. Навпаки – будуть найперші патріоти!
