50-річний майстер-сержант Сергій Мілетійович належить до тієї когорти військових, для яких захист України став не просто професією, а сенсом усього життя. Його шлях розпочався ще у 1994 році зі строкової служби і триває досі.
Навіть вийшовши на пенсію після 25 років в армії, він не зміг залишатися осторонь — повернувся до строю і тепер у складі 23 інженерно-позиційного полку наближає перемогу.
Уродженець Дубенщини, Сергій має сім’ю, разом із дружиною виховав дітей і тепер мріє про онуків. Та головна його любов — це армія. Після строкової служби він одразу підписав контракт зі Збройними силами України. Служив на різних посадах: від командира відділення до заступника командира взводу. Згодом перевівся у військово-повітряні сили, де опанував спеціальність авіаційного механіка.
У 1997 році закінчив школу прапорщиків, отримав звання і продовжив службу вже як старший авіаційний механік. Коли у 2004 році в армії розпочалися реформування, він перейшов до Служби безпеки України, а згодом — до Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації. Там прослужив аж до 2020 року.
Війна, яка змінила все
З 2014 по 2020 роки Сергій брав безпосередню участь в Антитерористичній операції на Сході України. Після 25 років вислуги вийшов на пенсію. Однак, за його власним зізнанням, цивільне життя виявилося не для нього.
«Довго залишатися цивільним не зміг, — з усмішкою пригадує він. — Через пів року повернувся у стрій».
У 2021 році військовий отримав пропозицію долучитися до новоствореної військової частини — 23 інженерно-позиційного полку. Спочатку обійняв посаду командира взводу, а згодом став головним сержантом частини. Із 2022 року й донині виконує ці обов’язки.
Покровський напрямок: робота під обстрілами та «Єгоза», що різала руки
Повномасштабне вторгнення кардинально змінило службу. За словами Сергія, якщо раніше робота була системною та плановою, то тепер — це постійний рух, ризик і виклики. Особливо запам’яталася ротація на Покровський напрямок — один із найскладніших на фронті.
«Основним завданням нашого підрозділу стало створення інженерних укріплень, — розповідає головний сержант. — Встановлення протитанкових загороджень, облаштування позицій, монтаж конструкцій, які стримують ворога».
Це була надважка фізична праця, яка виконувалася під постійною загрозою — мінометними обстрілами та атаками ворожих безпілотників. Працювали вспеку, під дощем та в багнюці. Інколи навіть із пошкодженими засобами захисту — рукавиці доводилося лагодити звичайним скотчем.
«”Єгоза” (колючий дріт — ред.) різала все, до чого торкалася. Одяг. Руки. Часто все було в порізах і крові. Але попри все ми не зупинялись», — згадує військовослужбовець.
Попри страх, втому та біль, бійці виконували завдання. І найбільше задоволення, каже Сергій, приходило з усвідомленням результату.
«Створені укріплення реально стримують ворога і рятують життя. Навіть у найважчі моменти ми розуміли, заради кого це робимо — заради своїх рідних, щоб війна не прийшла у наш дім. Покровськ і досі тримається — значить, наша заслуга там теж є», — переконаний майстер-сержант.
«Без своїх там дуже важко»
Окрему увагу Сергій приділяє побратимам. Він наголошує: усе, що вони робили, вони робили разом. Разом їхали на завдання, разом працювали, разом поверталися і навіть відпочивали.
«Побратими — це не просто колеги. Це люди, які підтримують у найважчі моменти, коли втома, страх і напруга накопичуються щодня. Саме взаємна довіра допомагала виконувати завдання навіть під обстрілами», — ділиться він.
Багато з тих, із ким служив Сергій, згодом перейшли до бойових підрозділів, хтось виріс у званні. Та спільний досвід залишився назавжди.
Відзнаки та мрії
За роки служби головний сержант отримав чимало нагород. Серед них — відзнака Президента України «За участь в АТО», медаль «Ветеран служби» від Міністерства оборони України, а також почесна відзнака 23 інженерно-позиційного полку — «Надійний захист у бою».
Його найбільша мрія сьогодні — це завершення війни та повернення до мирного життя.
«Хочу вже пожити для себе, для рідних. Мрію про внуків. Хочу відчути, що таке бути цивільним», — зізнається Сергій.
Історія головного сержанта з Дубенщини — це не просто черговий бойовий звіт. Це розповідь про людину, яка понад 25 років присвятила захисту держави. Про того, хто замість спокійної пенсії обрав окопи, обстріли, «Єгозу» та порізані руки. І робить це не заради нагород, а заради одного — щоб війна не прийшла в його домівку та в домівки його земляків. Саме з таких, як він, складається наша перемога.
