Коли в березні 2022 року син вирішив іти в Збройні сили України, батько не став його відмовляти. Сказав лише одне: «Я з тобою». Так розпочалася історія спільної служби Василя Івановича з Острозького району та його сина Ярослава.
Від мирного життя до окопів
До повномасштабного вторгнення Василь працював у сільському господарстві, обробляв землю, виховав доньку та сина, радів онукам. Військового досвіду не мав — строкової служби не проходив. Та коли ворог прийшов на українську землю, чоловік без вагань став до лав ЗСУ разом із сином.
Побратими дали йому позивний «Росомаха». Разом із Ярославом вони служать у 23 інженерно-позиційному полку. За роки служби Василь обіймав різні посади: був водієм-електриком, маскувальником, трактористом-машиністом екскаватора. Разом із побратимами зводив фортифікації, облаштовував оборонні рубежі та виконував складні інженерні завдання поблизу лінії фронту.
«Ми з сином служимо в одному підрозділі. Майже постійно були разом: і на виїздах, і там, де жили з побратимами. Постійні виходи на позиції, виконання завдань під обстрілами, щоденний ризик. Пережили чимало небезпечних ситуацій. І, на щастя, щоразу вдавалося вижити», — тихо розповідає старший солдат.
Під обстрілами та безстрашний син
Одним із найнебезпечніших моментів він називає обстріл під час будівництва фортифікацій. Тоді мінометний вогонь накрив групу просто під час роботи.
«Нас було четверо. Перший приліт — з одного боку, другий — з іншого. Одного побратима контузило. Ми ховалися, а потім відходили під обстрілом. Міномет гнав нас майже два кілометри», — згадує військовий.
Найбільшим випробуванням для нього стали переживання за сина. Василь зізнається: саме відповідальність за рідну людину додала йому сивини за роки служби.
«Посивів. Бо хвилювався за сина, який у мене ще той відчайдух і безстрашний хлопець. Хвилювався і за рідних удома, адже коли ми з сином у 2022 році пішли в ЗСУ, то залишили самих дружину та матір».
Два серцевих напади та втрачене господарство
Війна залишила слід і на здоров’ї захисника. Під час виконання бойових завдань Василь двічі пережив серцеві напади. Перший стався 2022 року.
«Мене евакуювали до Запоріжжя. У лікарні, куди спочатку мали покласти, не було місця, тому перевезли в іншу. А вночі в ту першу лікарню влучила ракета. Цього разу я довго не лікувався — щойно стало легше, повернувся до побратимів», — розповідає він.
Другий серцевий напад стався 2025 року. Попереду були лікування та операції, однак серце військового й надалі залишалося поруч із сином і побратимами.
«Я щодня дивився, коли вони були в онлайні, щодня записую синові голосові повідомлення. Для мене важливо бути на зв’язку і знати, що всі живі та здорові».
До війни родина мала господарство, техніку та землю. Після мобілізації та через погіршення здоров’я більшу частину майна довелося продати, а землю — здати в оренду.
«Золотий хрест» та справжня нагорода
За сумлінну службу, мужність і відданість Україні Василь Іванович отримав почесну відзнаку Головнокомандувача Збройних Сил України — «Золотий хрест». Це свідчення його особистого внеску в оборону держави, визнання професіоналізму, витримки та самовідданості.
Та найбільшою нагородою для «Росомахи» залишається не відзнака, а можливість чути голоси рідних і знати, що з ними все гаразд.
Ця історія — про силу батьківського плеча, справжню чоловічу підтримку та відданість Україні. Батько й син разом стали на захист держави, коли вона цього потребувала найбільше, і назавжди залишаться прикладом єдності, мужності й любові до рідної землі.
