Після резонансного ДТП у Києві, де п’яний водій убив чотирьох людей, у соціальних мережах тривають дискусії: чому водії за таке уникають покарань?
І на це питання спробувала відповісти Олександра Жуковська — суддя Дубенського міськрайонного суду на Рівненщині. У її юрисдикції — майже 500 кілометрів доріг різного значення: від трас національного значення до ґрунтовок у віддалених селах. Це не суха статистика, а щоденна робота, яка дає їй право говорити про проблему зсередини.
«За моїм суб’єктивним враженням як практикуючої судді, справ про ДТП (загалом кримінальних і за КУпАП) більше навіть, ніж крадіжок», — зазначає Жуковська.
Особливо напруженою є робота за статтею 286-1 Кримінального кодексу України — порушення правил дорожнього руху в стані сп’яніння, що спричинило тяжкі наслідки. Суддя називає її «справжнім полем битви», де адвокати готові на все, аби «зник» сам факт сп’яніння. Бо захист намагається будь-що «знищити» сам факт сп’яніння — через оскарження експертиз, процедури огляду, допустимості доказів. І це часто вдається (справу закривають або перекваліфіковують на легшу статтю).
А от справи за «звичайною» статтею 286 ККУ (порушення ПДР без стану сп’яніння, але з тяжкими наслідками) розпадаються на два табори:
- перший: людина повністю визнає вину і максимально відшкодовує збитки потерпілим;
- другий: спроби відбитися — і найпоширеніший спосіб тут, за словами судді, – дочекатися закінчення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності (передбачених статтею 49 ККУ). Тобто просто затягнути процес, поки спливуть, наприклад, 3 роки — і людина автоматично звільняється від покарання.
«Хворіти» нескінченно — стратегія, яка працює
Часто водіям вдається уникнути відповідальності. Адже під час судових засідань вони «постійно хворіють».
Ситуація, коли суддя Дубенського суду працювала фактично одна за вісьмох (у 2024 році в її провадженні перебувало понад 4 тисячі справ — це 8-ме місце за навантаженням серед 663 місцевих судів України), лише підтверджує: судова система перевантажена, а затягування процесу стає легкою зброєю захисту.
Чому один і той самий строк працює по-різному: парадокс, який рятує винуватців
Але найбільше суддю Жуковську турбує не те, як захист затягує процес, а те, як по-різному закон трактує строки давності в адміністративних справах (КУпАП) та кримінальних (КК). Іншими словами: якщо людина скоїла ДТП, яке кваліфікується як адміністративне правопорушення (наприклад, легкі тілесні), то строки працюють на неї інакше, ніж у випадку, коли це кримінальний злочин.
Ось як це виглядає на практиці.
Уявімо, що суд першої інстанції встиг винести вирок (або постанову) вчасно — у межах строків давності, передбачених статтею 38 КУпАП (для адмінсправ) або статтею 49 КК (для кримінальних справ). Справу зроблено. Але потім винуватець чи його захист подають апеляцію. І починається найцікавіше.
Якщо це адміністративна справа (КУпАП): апеляційний суд може розглядати її хоч рік — це не страшно. Постанова суду першої інстанції залишиться в силі. Чому? Тому що в адміністративному праві строк давності відраховується лише до моменту винесення постанови судом першої інстанції. Після цього строк вже не має значення.
Якщо це кримінальна справа (КК): ситуація дзеркально протилежна. Суд першої інстанції встиг винести вирок вчасно — чудово. Але якщо під час апеляційного розгляду (який може тривати місяцями через хвороби адвокатів, клопотання тощо) спливає строк давності, передбачений статтею 49 КК, — все. Апеляційний суд скасовує вирок і закриває провадження. Людина звільняється від відповідальності. Чому? Тому що частина 2 статті 49 ККУ чітко каже: особа звільняється, якщо на момент спливу строку давності вирок ще не набрав законної сили (тобто триває апеляція чи касація).
Тобто виходить абсурдна, на перший погляд, ситуація: суд першої інстанції зробив усе правильно, довів вину, виніс вирок вчасно. Але через те, що захист зумів затягнути розгляд апеляції (наприклад, постійно хворіючи або подаючи безглузді клопотання), строки давності спливли — і людина виходить на волю. Винна, але вільна.
«Звичайно, формально все правильно, — резюмує Жуковська. — Але підходи до строків в адміністративному та кримінальному процесах — різні. І ця різниця породжує безкарність».
