Вже який рік поспіль немає дня, коли проходячи центром міста не наткнешся на процес вкладання тротуарної плитки. Ця робота виглядає вічною і нескінченною, як наше буття. При цьому зрозуміти хоч якусь логіку у згаданому вкладанні неможливо. В одному місці досі ще лежить геть розбита плитка часів першого пришестя Віктора Чайки, яку вкладала організація під керівництвом товариша Насіковської. В іншому цю плитку перекладають чи не щороку. Подивившись під ноги навколо колишнього центрального універмагу, можна по сортах і якості плитки докладно вивчати новітню історію міста. А колись було по-іншому. Я ще пам’ятаю часи, коли проїжджа частина міських вулиць була вкрита бруківкою, а тротуари — ще польською плиткою розміром метр на метр. Кілька років тому пройшовся по точно такій плитці у польській Лодзі й ледь не розплакався, згадавши далеке дитинство. Те саме, в якому до нас прийшов асфальт. Тим асфальтом за кілька років покрили більшу частину міських вулиць і тротуарів, зробивши їх нарешті рівними та, як наслідок, зручними та приємними, аби ними ходити та їздити. А потім повернулася плитка. Спочатку та сама, часів «першого Чайки», яку виробляло ще державне підприємство, а потім нинішня, яку хто лише тепер не виготовляє. Бо де ще можна так швидко і легко заробити? На торгівлі горілкою? Але там, по-перше, дуже тісно, а по-друге, за спиртне люди платять з власної кишені, рахуючи кожну гривню. А за плитку платить бюджет! У бюджеті ж усе рахується не гривнями, а мільйонами гривень. Мільйон туди — мільйон сюди. І тому немає року, півріччя чи місяця, в який би бюджет не платив тій чи іншій конторі за ту плитку. Зрозуміло, що на це немає ради — виготовлення та вкладання тротуарної плитки є одним із численних і цілком законних способів красти бюджетні гроші. І ніхто проти цього способу не виступить. Я теж не проти — все одно вкрадуть, то яка різниця, на чому саме? Я про інше. Про те, що цю узаконену крадіжку бюджетних коштів через укладання тротуарної плитки варто зробити менш незручною для містян та гостей міста, які мусять перестрибувати через місця перекладання тої плитки і у грудневий мороз, і у квітневі дощі, і в липневу спеку. Чому б не вибрати для цього спеціальне місце у центрі міста? Таке, щоб і видно всім було, і щоб люди там не ходили. Такий собі полігон, де тротуарну плитку перекладали б раз за пів року чи навіть за три місяці. Всім добре! І чиновникам, які розкрадають бюджет, і пішоходам, яким це все не заважає. А згодом цей полігон можна було б навіть показувати туристам як унікальний досвід врахування інтересів усіх без винятку містян. Обгородити цей полігон прозорим парканом, зробити туди платний вхід, написавши над ним слова класика: «Вкладайте плитку сю! Нехай ні жар, ні холод не спинять вас!».
