Ява

Одна із найбільш яскравих картинок мого дитинства, що збереглися у пам’яті за шість десятків років, являє собою мого сусіда Тараса, старшого за мене на вісім років, поруч із мотоциклом «Ява». Яскраво-червоним із блискучим хромованим з боків бензобаком. У ті вже дуже давні часи автомобілів у «населення», як тоді нас називала влада, практично не було. Поодиноких власників «Москвичів» та «Запорожців» прийнято було називати «автолюбителями». Такими собі диваками, яким заманулося мати клопіт із тим авто, для якого слід мати гараж, яке слід ремонтувати і яке заважає жити нормальним людям, що користуються дешевим та зручним громадським транспортом. Про згаданих «автолюбителів» писали гуморески та фейлетони у газетах і журналах, сценки з їхнього «смішного» життя показували зі сцени всілякі «тарапуньки». Насправді все було не так — автомобілі були мрією чи не кожного, але здійснити цю мрію було практично неможливо з цілої купи причин. В основному матеріальних — чотири тисячі рублів за «Запорожець» або п’ять тисяч за «Москвич» при зарплаті у сто рублів на місяць були тоді майже для всіх сумами майже захмарними. Епоха «Жигулів» настала пізніше, а тоді єдиним насправді доступним механізованим видом транспорту був мотоцикл. Або мопед чи моторолер — той самий мотоцикл, лише іншої конструкції. Вони коштували кілька сотень рублів, і назбирати на них міг практично кожний, якщо він непитущий і не багатодітний. Щоправда, транспортом мотоцикли були абсолютно незручним. Ані нормального багажу, ані пасажира взяти на них було не можна — хіба що вдягнути наплічник чи притулити пасажира ззаду в обнімку до водія. Та й їздити на тих мотоциклах не було куди — місто тоді було маленьке. Десять хвилин в один бік, десять в інший. Тому усі тодішні мотоциклісти, включно із згаданим вище моїм сусідом Тарасом, збиралися разом на своїх начищених «Явах», «ІЖах», «Ковровцях», «Чезетах» та ще якихось мотоциклах і годинами тринділи поміж себе про щось мені малому не дуже зрозуміле. Після чого роз’їжджалися по домівках, аби загнати свої транспортні засоби у сараї, які у ті часи були практично у кожного. Раз на місяць-другий довколишні мотоциклісти збиралися вже не просто так, а щоб або відвідати одного із таких, як вони, у лікарні після легкої аварії (слова ДТП тоді ще не знали), або провести його в останню путь після аварії нелегкої. Таке життя тривало кілька років, після чого ті, хто вижив, у тому числі Тарас, або міняли свої мотоцикли на «Жигулі», або просто припиняли свою мотоциклетну кар’єру. Про це все я згадав, дивлячись на компанії підлітків, що гасають тепер вдень і вночі на куплених батьками мотоциклах, піддаючи загрозі життя і здоров’я себе самих, і тих, хто опиниться на їхньому шляху. Не знаю, чи є серед їхніх мотоциклів чеські «Яви». І запитати не виходить — не доженеш!