Маршрутка на зупинці стояла довго. Чекала на останніх пасажирів. П’яний чоловік покотився на брудну долівку. Може, допомогти? І як ти це собі уявляєш? Сиджу. Двоє хлопців таки підіймають його і садять назад у крісло. Чоловік не просинається. Можливо, йому погано? Та ні, він же ж п’яний. На сидінні поруч нього сидить дівчина. Зніяковілим чи навіть трохи цікавим поглядом обводить усіх, усміхається. Мовляв, гляньте, яка свиня і як же ж я пройду. Юнак навпроти ловить погляд дівчини і по-джентльменськи намагається розбудити п’яного і з одного боку вимащеного в болото чоловіка (долівка ж була брудною). Марно.
Чоловік хилиться уже в бік дівчини. Настирливо озираючись і не знайшовши жодної підтримки, дівчина силою пробирається до виходу сама. Коли місце поруч звільнилося, чоловік ліг на нього. Пасажири то виходили, то заходили, раз у раз переступаючи через його «мертві» ноги.
Може, його розбудити, питаю себе? Він же ж, мабуть, проїхав зупинку…
Чоловік падає на долівку знову. Закочується під сидіння. Цього разу підіймати не береться ніхто. Лише цікаво озирають і усміхаються. Озираюсь і я. Може, допомогти? Треба ж допомогти!
«Може, його підняти,» — запитую чоловіка поруч. «Я вже підіймав. Бачите, назад падає,» — м’яким тоном відповів він. «Можливо, йому погано?» — знову я. «Та ні, він п’яний». «То, може, б розбудити, запитати, куди йому,» — уже набридаю. «Я його як підіймав, він не проснувся. Йому хіба що швидку. Та й то, що вона з ним робитиме?». Мовчу і тупо дивлюся на людину, що лежить під сидінням. Потрібно допомогти, потрібно… І жодного поруху. Підійду до водія… Викличу швидку… треба ж хоч щось… А раптом йому зле…
Якийсь хлопець штурхає його ногою — без емоцій.
Через зупинку — моя. Підводжуся. Намагаюся потрусити — ніякої реакції. «Дєвушка, я з ним сам розберуся,» — це вже водій. «Яка я дєвушка,» — проскакує в голові, коли мов по інерції пру на до водія. Механічно даю дві гривні і падаю на сидіння. «Можливо, йому погано?», — несміливо озиваюся. «Нічого, зараз йому буде добре,» — відрізав водій.
До зупинки мовчала. «Дякую» у дверях. Маршрутка поїхала…
Я не знаю, що зробив водій із тим чоловіком. Можливо, привів до тями. Можливо, викинув, як собаку. Але мені соромно за себе і за тих, хто їхав у маршрутці. Ми настільки байдужі до всього, нам настільки наплювати на чуже життя, що ми готові переступити через чиїсь ноги, навіть не намагаючись з’ясувати, мертві вони чи п’яні. Можливо, завтра там лежатиме хтось із наших знайомих чи рідних і через нього так само переступлять… Чоловік не був схожий на п’яницю. Він просто був п’яний. Виправдання шукати йому не буду. Проте виправдання немає і нам. Його ж хтось вдома чекав: діти, дружина, мати… Ми вбили людину. Колективно. Нас за це не посадять, не інкримінують статтю кримінального кодексу, проте ми вбивці. Якщо не того чоловіка, то себе принаймні точно.
tag:аварія маршрутки
