— Пане Миколо, так з чого все почалося?
— Ще позаминулого року в Радивилівську міську раду надійшов лист з обласного управління МВС. У листі міліцейське начальство просило «надати відповідну допомогу» на ремонт адміністративного будинку міліції в м.Рівне на вул. Відінській,5. А минулого літа до мене підійшли працівники міліції і попросили перерахувати в управління 10 тисяч гривень. Я пояснював — що так і так, бюджет міста надто обмежений, одноосібно я прийняти таке рішення не можу, потрібна згода депутатів міськради. Пізніше до мене приїхали міліціонери з Рівного. Мова йшла вже про допомогу у п’ять тисяч гривень. Я знову почав щось пояснювати, але мене не дуже і послухали. Тоді я попросив свого брата Анатолія, в якого є власний бізнес, про допомогу. Той переказав дві тисячі гривень на вказаний рахунок. Аж ось на початку вересня я виїхав у місто оглянути ремонт доріг, тоді ми готувалися до прийому виїзної колегії облдержадміністрації. Нас з братом перестрів посадовець з УМВС і запропонував сісти в його автомобіль, проїхати в Рівне. Я з прикрістю подумав, що мова знову піде про гроші, але погодився, бо мені розповіли про бажання керівництва УМВС зустрітися зі мною.
— І куди вас привезли?
— Ми приїхали до обласного УБОЗу. Спочатку нас зустріли привітно, а потім я відчув щось не те. Особливо різало слух «тикання» з вуст одного молодого начальника. Але коли почув з його вуст «Чого ти тут зібрався бути мером? Ми не їдемо до тебе у Вірменію мерами ставати». Я тоді все зрозумів. За себе не боявся — боявся за брата, він має дуже хворе серце. Коли мені нарешті дозволили зателефонувати додому, то трубку підняв працівник УБОЗу. В мене, я так зрозумів, на той час вже обшук тривав. Міліціонер спочатку й не хотів покликати мою дружину, каже: «Хто ти такий?». Я попросив дружину зв’язатися з адвокатом. Думаю, нас і затримали в п’ятницю з тим, щоб за вихідні «зламати». Все, що було при мені — гроші, ланцюжок, годинник — забрали.
— З цього моменту і почалися ваші поневіряння?
— Так, повезли мене в Костопіль, брата — в Дубно. Я їх просив — брата хоч не «закривайте», він же сердечник, але марно. І почалися знущання. Я вам скажу так — фізично ні мене, ні мого брата не зачіпали. Але, знаєте, краще б мене побили, ніж те, що довелося почути про себе, про свою родину, про свою націю взагалі (я за паспортом вірменин, але прожив усе життя в Україні). Такі слова, даруйте, як «чорнозадий», «виродок вірменський» я вперше почув від працівників міліції. Причому працювали вони цілою групою — той приїздить, веде на допит, потім другий приїздить, потім — третій.
— Яке ж обвинувачення вам пред’явили?
— Тільки тоді, коли мене везли у Костопільський СІЗО, я дізнався, що мені інкримінують вимагання в одного з підприємців 20 доларів. Я їм вже й говорив: хлопці, напишіть хоча б дві тисячі доларів, а то, їй-Богу, соромно якось виходить — ви ж звітуєтесь у Київ, а тут така дрібна сума. Двадцять доларів на п’ять чоловік (бо стверджували, що я нібито був у складі групи вимагачів) — це по чотири долари на кожного. Це просто смішні звинувачення. В той час я людям давав з особистих коштів по двісті, по триста гривень матеріальної допомоги.
— То вас все-таки не били у СІЗО?
— Ні, але чинився великий психологічний тиск. У Костопільський СІЗО приїздив один оперативний працівник. Як потім з’ясувалося, він і до брата мого приїжджав. Улюблений вислів цього опера був: «Я тебе згною, я доведу тебе до табору, твоя жінка з дочкою стануть повіями, ми їх вивеземо в ліс і згвалтуємо». Ви уявляєте, що відчуває батько при таких словах? Моїй дівчинці 11 років. Міліціонери погрожували, що і сина мого «посадять на голку», зроблять його ін’єкційним наркоманом. Моєму брату Анатолію в Дубенському СІЗО опери погрожували, що кинуть його в камеру до хворих на туберкульоз. Мене залякували «прес-хатою», тим, що кинуть у камеру з представниками нетрадиційної сексуальної орієнтації, до братви. «Я тобі померствую, ти в мене на зоні померствуєш», — пообіцяв мені один міліціонер. Дивним було те, що ображали і мої релігійні переконання, вважаючи мене мусульманином. Правоохоронці, виявилося, не знають, що Вірменія прийняла християнство задовго до Русі. На відміну від заїжджих УБОЗівців працівники СІЗО ставилися до нас лояльно.
— А крім погроз, вам хоча б розповіли, у чому вас підозрюють?
— Найдивніше в цій історії, що ні. Вперше я слідчого по своїй справі побачив тільки наприкінці листопада, тобто після двох місяців ув’язнення. Ще й ображався слідчий, бо я поскаржився прокурору на те, що до мене ніхто із них не заходить.
— Ви можете зараз назвати того, хто винен у вашому переслідуванні?
— Ні, але я підозрюю, хто це. Я ще раз на власному гіркому досвіді переконався, що не все у нас гаразд в Україні. І з демократією, і з дотриманням закону. Я побачив, як вона, та правоохоронна система, працює, якими методами. Щоб ви тільки знали, якими матюками опери лаються — люди з ними бояться спілкуватися.
— То ви не назвете прізвище винуватця?
— Не назву. Ще рано.
— Як, на вашу думку, чи зміниться щось у вашій справі після зміни керівництва УМВС та прокуратури?
— Можливо, і думаю, ці зміни будуть на краще. Сьогодні в мене занепокоєння викликає здоров’я мого брата — він потребує операції. Мене турбує безпека сім’ї, за мною, моїми друзями постійно стежать. І я хотів би висловити вдячність усім тим, хто не побоявся виступити на мій захист. Наприклад, на заклик міськвиконкому підписатися під листом у мою підтримку за декілька днів відгукнулося майже півтори тисячі мешканців Радивилова.
