Окрім цього осередку кіномистецтва, який був тоді найбільш комфортним, існував лише один стаціонарний кінотеатр у повному розумінні цього слова. Носив він ім’я Шевченка (зрозуміло, що Тараса) і вінчав собою однойменний парк, який у ті часи майже одразу за кінотеатром і закінчувався. Від «Партизана» парковий заклад відрізнявся відсутністю балкона і досить-таки довгою залою, з останніх рядів якої було мало що видно і чути. Для дітей у невеличкій прибудові існувала ще одна зала місць на п’ятдесят, яка мала окрему назву «кінотеатр «Малятко». Там два-три рази на день, і то не щодня, крутили мультики. По тих часах місце було віддалене, і тому єдиною можливістю подивитися кольорові (!) мультфільми користувалася обмежена кількість малюків. Квиток до «Малятка» коштував лише 5 копійок, що навіть на ті часи було супердешево. «Дорослі» квитки на денні сеанси коштували двадцять п’ять копійок, на вечірні та у вихідні дні — тридцять-сорок.
Ще один кінотеатр мав суто ідеологічне значення: там за десять копійок для всіх крутили майже виключно хронікально-документальні та науково-популярні фільми. Лише у вихідні там показували справжнє кіно. Саме тоді три сотні крісел у «Хроніці» заповнювалися вщерть. Знаходилась «Хроніка» на вулиці Ленінській (нині Соборна) навпроти гастроному №5, трохи далі від того місця, де тепер вхід до підземного переходу від органного залу до ринку. Чи був там балкон — не пам’ятаю.
Точно був і зараз є балкон ще в одному приміщенні, де у ті часи показували кіно. У Будинку офіцерів була у наявності кіноустановка, з допомогою якої там по вихідних показували кіно. Вдень — для дітей, увечері — для дорослих. Можна було подивитись кіно і у Будинку вчителя на вулиці Горького. Зала там була зовсім мала, фільми йшли теж лише по вихідних днях. Відносно велика зала з балконом була у Будинку залізничників (ЖД), який увінчував тоді із заходу Театральну площу. І там кіно знаходило в ті часи собі притулок.
Існували тоді й забуті нині «літні кінотеатри». Один із них тепер є «літнім майданчиком» парку ім. Шевченка. Другий був розміщений на території парку ім. Хрущова навпроти нинішнього Палацу дітей та молоді. Ще один — у районі Боярки. Можливо, були й ще десь. Регламент роботи цих кінотеатрів, які представляли собою стіну з кіноекраном і рядами лав для глядачів просто неба, був простий — в теплу пору року кіно показували тоді, коли ставало темно. Один сеанс — з 21.30 до 23-ї. Паркани навколо цих кінотеатрів були невисокими, тож хлопці, які були спритніші, перелазили через них у темряві й дивились кіно безплатно.
Театр у Рівному тоді теж був. Майже той самий, що тепер, на Театральній площі, тільки новенький. Батьки розповідали, що до цього він був в іншому приміщенні, у дворі колишньої поліклініки №2, де тепер «Інваспорт». Приятель батька на прізвище Петрухін грав у тому старому театрі роль Леніна. Актор інколи давав моїм батькам безплатні контрамарки до ложі. Круто! Хто тоді міг передбачити, що після пожежі 1978 року театр знову на кілька років повернеться з розкоші у старе приміщення, де знаходився у п’ятдесяті роки. До театру народ ходив досить активно. На канікулах бували там і діти, для яких ставили спеціальні вистави. Без перебільшення новий театр був у ті роки прикрасою міста як зовні, так і зсередини. Сходи і перила були із справжнього мармуру, а не фальшивого, яким нині покриті стіни театру всередині. Якщо обтягнуті червоним оксамитом крісла і справді могли згоріти, то мармур ніби не горить. Питання, куди той мармур із театру подівся, стосується вже іншої епохи, а ми повернемося до початку 60-х і відзначимо ще два види вечірніх розваг, які були тоді у відносно нечисленних рівнян.
Першою з розваг були танці по вихідних. На танцмайданчиках у двох парках (Шевченка і Хрущова) грали справжні оркестри. Кавалери у білих сорочках і чорних брюках (іншого не було) танцювали з дамами у туфлях на підборах. На танці тоді ходили не підлітки, як пізніше, а досить дорослі чоловіки і жінки. Нормальним вважалося брати із собою на танці малих дітей (а куди їх було притулити?). Таким чином, із ледь не ясельних років міські діти вже знали ритми вальсу, танго, фокстроту. Останній вважався «вульгарним» танцем, ледь не ідеологічно шкідливим. З осені танці переміщалися у будинки культури, де було те ж саме плюс гардероб.
У ті ж часи народ вечорами ходив на… телевізор. Жили тоді просто і бідно. Коли хтось у комунальній квартирі купував небачений раніше телевізійний приймач із маленьким чорно-білим екраном, сусіди не запитуючи збирались у помешканні володаря диво-пристрою і всі разом дивились увечері кінофільми. До нас теж приходили. То був справжній домашній кінотеатр. А не те, що тепер рекламують. Було тісно, але затишно. Діти вовтузилися біля самого екрана. А дорослі розсідалися на принесених із собою стільцях і табуретках. На перегляд телевізійних новин про Хрущова і «семирічку» ніхто чомусь не приходив.
Прикметою міських розваг тих часів була їхня повна універсальність. Кінофільмів і спектаклів було тоді настільки мало, що переглядали їх усі, та ще й по декілька разів. Завівши розмову про той чи інший кінофільм (діти про мультфільм), можна було бути впевненим, співрозмовник знає тему. Жодна телезірка нинішніх часів не може навіть мріяти зрівнятися у славі з акторами тих часів. Кіноактори були приречені на популярність. Портрети артистів кіно збирали дівчата, а портрети кіноактрис хлопці вивішували у заводських роздягальнях, кабінах вантажівок та інших подібних місцях. Це нікому не шкодило, бо, окрім симпатичних облич, у акторок тих часів не було видно абсолютно нічого. Додумували самі. Та й що там особливо додумувати?
