На старих світлинах, що зберігаються у музеях та приватних колекціях, ми можемо побачити, яким Рівне було до польської «окупації» 1920 року і після неї. За неповних двадцять років «окупанти» перетворили болото, яке оточувало місто, у чистеньку річку, заново викопаними берегами якої було приємно прогулятися і яку ще застали ті нечисленні вже рівняни, котрим нині за сімдесят. На місці старого русла річки виросла вулиця.
Та сама, що після купи перейменувань має нині ім’я Петлюри і прикрашає центр міста особняками заможних поляків, які не встигли зруйнувати комуністи. І все було б добре, якби до Рівного сімдесят років тому не переїхав із Києва гідромеліоративний інститут, який теж встиг поміняти декілька назв. Разом із інститутом приїхала купа професорів і доцентів, найкращих в усьому СССР фахівців із водного господарства, меліорації і всього іншого. І нехай би вони проїдали державні мільйони, маючи шалені зарплати, отримували квартири у найкращих районах міста, малювали проєкти, втілення яких відбувалося (якщо відбувалося) десь дуже далеко. Але «водникам» цього було мало — вони вирішили знищити річку, прокопану «польськими буржуями». Сталося це пів століття тому. За цей час річка Устя із водойми, де можна було засмагати і купатися, перетворилася на брудне і місцями смердюче болото, а штучні водойми довкіл так само почали загнивати. Як наслідок — білі лебеді, яких поселили колись у водоймі у самому центрі міста і якими так пишалися рівняни, перелетіли до приміських водойм, куди, на їхнє щастя, не дійшли руки вихованців «водного» інституту.
І нехай з ними, з лебедями, можна і без них прожити, намагаючись пояснити онукам, чому калюжа у центрі міста зветься «Лебединкою». Сантиметр за сантиметром, рік за роком колишнє болото, осушене свого часу поляками, почало повертатися на своє місце, загрожуючи підтопити все, що було набудовано після 1920 року. Аби уникнути цієї біди, наші західні партнери виділили на осушення центру Рівного чималі кошти, які нині освоюються на очах усього міста шляхом прокладання нових підземних комунікацій. Одне непокоїть — якщо до освоєння західних коштів та проєктування робіт долучилися наші «водники», нічого доброго нас не очікує. Нехай би і далі сиділи по своїх аудиторіях і не заважали місту жити! Звісно, що краще було б взагалі закрити колишній «всесоюзний» інститут, який вже нікому насправді не потрібен і лише продовжує пожирати чималі державні кошти. Але цього не буде. Не буде тому, що Рівне ледь не наполовину складається сьогодні із колишніх, нинішніх і майбутніх «водників», переважна більшість яких займається зовсім іншим. Було б добре й решту не підпускати до води. Ніколи!
