Днями зібрався до театру. Чому ні? Все ж таки живе драматичне мистецтво, класична п’єса, оркестр, хор і балет! Все вийшло приблизно так, як я і сподівався, якби не повітряна тривога, яка загуділа просто під час вистави. Далі все було за інструкцією — завіса опустилася, глядачів запросили пройти до бомбосховища і почекати до завершення тривоги, після чого вистава мала би відновитися. Я до сховища не пішов. І не тому що такий сміливий і безстрашний, а тому що не дуже добре собі уявляв, яким чином буде поновлено виставу. Це ж тобі не футбольний матч, де арбітр після відбою повітряної тривоги дає гравцям розім’ятись, а потім поновлює гру з того місця і на тій хвилині, коли загуділа сирена і всіх відправили до укриття. Театр — це ж таке-сяке мистецтво, де актори перевтілюються у сценічні образи, змушуючи нас повірити у справжність створених ними на сцені характерів, сміятися від жартів, плакати, якщо навпаки, і так далі. За великим рахунком театр — це загадка! Це момент дива, яке створюють для тебе у твоїй же присутності! І тут раптом тривога, після якої сценічні герої, за пригодами яких ти щойно із захватом спостерігав, вмить перетворюються у таких самих, як і ти, потенційних жертв ворожого обстрілу, лише у гримі та сценічних костюмах. Ну нехай тривога закінчиться і вистава відновиться, але як тепер знову увімкнутися у театральне дійство, якщо знаєш, що його щомиті може перервати ще одна тривога? Так воно тоді, власне, і вийшло. Після другої та третьої тривоги найбільш терплячим глядачам, які ще не залишили театр, сказали, що вистава відбудеться повторно у найближчі дні. Коли саме — буде повідомлено додатково. Тож вийшло, що кожен із тих, хто не додивився той спектакль, має слідкувати за інформацією і бути готовим повернутися до глядацької зали у вказаний день і час. Якось незручно виходить. Бо ж похід до театру — це окрема подія, до якої готуються, від якої чекають чогось особливого… А тут отримав повідомлення і бігом до театру додивлятися те, чого не додивився! Я розумію адміністрацію театру, яка має якось компенсувати глядачам зіпсоване не з її вини видовище. Але чи саме таким чином? Не знаю. Коли врешті прийшло повідомлення про час і дату повторення перерваної вистави, на яку можна було піти безплатно, мені і, думаю, не лише мені було вже якось не до театру. Бо справжній театр — це диво! А диво, як на мене, не можна перервати, щоб потім дотанцювати у зручний час. Нехай вже так і буде! Нехай буде половина спектаклю, але половина справжня. Про яку можна буде згадувати потім, коли війна закінчиться. На жаль, повідомлень про це поки що не надходило, а ті, що надходять, довіри не викликають.
