Ще сім років тому матері п’яти дітей Валентині Демчук Костопільський домобудівний комбінат виділив однокімнатну квартиру. Однак жінка досі туди не може вселитися, оскільки у квартирі мешкає інша людина, яка теж має ордер на вселення у те ж саме житло.
Костопільський домобудівний комбінат у 1998 році виділив службову квартиру не самій Валентині Демчук, а її доньці Людмилі, яка теж працює на підприємстві. Житло мало би слугувати своєрідною компенсацією Демчукам як сім’ї загиблого на підприємстві працівника. Та й нагода для компенсації ніби випала — попередній квартиронаймач однокімнатної «комбінатівської» квартири, розташованої на вулиці Степанській, помер і на той момент у ній більше ніхто не був прописаний. Однак радість Людмили з приводу отримання ордера на житло була передчасною: син попереднього квартиронаймача Юрій Козлишин не збирався виселятися з квартири, в якій мешкав після смерті батька, і з 1996 року судився з домобудівним комбінатом за право проживання у даному житлі. У 2000 році Юрій Козлишин доводить у судовому порядку своє право на помешкання померлого батька. Відповідне рішення приймає Здолбунівський районний суд, посилаючись на статтю 64 Житлового кодексу України, згідно з яким до членів сім’ї наймача житла належать і його діти. А оскільки факт проживання Юрія Козлишина разом з батьком підтвердили чотири свідки, незважаючи на те, що той прописаний за іншою адресою, суд визнає право на користування ним службовим житлом Костопільського домобудівного комбінату. На підставі рішення суду Юрію Козлишину в Костопільському міськвиконкомі виписують ордер на вселення у квартиру на вулиці Степанській, не скасовуючи попереднього ордера, виписаного на Людмилу Демчук. Тож фактично двох абсолютно чужих людей селять разом в одну однокімнатну квартиру. Костопільський домобудівний комбінат звертається зі скаргою до обласного суду, однак той рішення Здолбунівського суду залишає в силі. Ніби законно вселившись у житло, Юрій Козлишин теж стикається з проблемою — неможливістю приватизувати квартиру, оскільки у ній прописана ще одна людина — Людмила Демчук. Він звертається до Костопільского багатогалузевого житлово-комунального підприємства, на балансі якого на той час перебуває будинок на вулиці Степанській, з проханням добитися у суді визнання Людмили Демчук особою , яка втратила право на користування житлом у зв’язку з її відсутністю у ньому понад шість місяців без поважних причин. Однак Костопільський суд відмовляє йому в позові. Валентина Демчук, щоб добитися житла для доньки, звертається до Адміністрації Президента і отримує відповідь за підписом колишнього начальника обласного управління юстиції Людмили Цермолонської, в якій міститься рекомендація звернутися з позовом до Костопільського домобудівного комбінату про надання іншого житла чи відшкодування його вартості. Жінка вирішує для цього найняти адвоката, однак той відмовляє їй у послузі, зіславшись на те, що має хороші стосунки з головою обласного суду, а тому не оскаржуватиме його рішення. Як вирішити цю справу, нині не знає ніхто. Голова правління Костопільського домобудівного комбінату Іван Вовчук говорить, що визнає право Людмили Демчук на проживання у квартирі на вулиці Степанській. Втім, нічим допомогти їй не може, адже юристи підприємства зробили все можливе, відстоюючи це право у суді, а нині Костопільський ДБК не володіє житловим фондом (квартира на вулиці Степанській перейшла у власність міської влади), тож не може нічого іншого натомість жінці запропонувати. У свою чергу, не вважає себе винним у ситуації, що склалася, і Костопільський міськвиконком, оскільки, виписуючи другий ордер на те ж саме житло, його спеціалісти керувалися не якимось злим умислом, а рішенням суду. Тим часом, оскільки її житлове питання не вирішене, Людмила Демчук з чотирирічною дитиною змушена проживати у трикімнатній квартирі разом з матір’ю та чотирма своїми братами і сестрами. Через такий штучний «гуртожиток», сім’я у Людмили розпалася. Її дитина не має прописки, оскільки, зрозуміло, що у квартиру на Степанській нинішній її мешканець ще одну особу не пропише. В результаті, жодної допомоги на дитину Людмила не отримує. Чи розв’яжеться колись цей квартирний вузол — невідомо. Єдине не виключає сумніву: без ще одного суду не обійдеться.
