На минулих президентських виборах я працював в одного з кандидатів, який непогано балотується і сьогодні — входить у першу п’ятірку. Якось, перебираючи папери в одній із шаф кабінету на Шовковичній, я знайшов листок з пропозиціями, як покращити нашу передвиборчу кампанію. Невідомий автор пропонував, окрім іншого, влаштувати круїз по Дніпру, під час якого кандидат проводив би мітинги в портових містах. Перераховуючи виграшні моменти круїзу, автор відзначав, що позитивний ефект мала б участь кандидата в порятунку потопаючого хлопчика на річці. До честі кандидата, він не скористався цікавою ідеєю, я ж з тих пір усвідомив, що під час виборів хлопчики просто так не тонуть.
Після того, як Ющенко показав своє нове обличчя, а Янукович у відповідь приловчився і впав, ніби Бастер Кітон, стало зрозуміло: виборча кампанія-2004 вийшла на якісно новий рівень. Цей рівень означає, що потрапляти під роздачу будуть не тільки керівники районних штабів і довірені особи — «одержати» повинен вже кандидат у президенти особисто. Нічого поганого в цьому курсі на героїзацію і «страждалізацію» кандидатів немає. Навпаки, він розсовує демократичні межі в Україні й повертає суспільство до призабутих традицій вибору вождя. Дуже справедливо, що майбутній Президент, від якого народу в будь-якому разі добра чекати не варто, повинен спочатку помучитися, як прості люди. Пройти неприємне, фізичне випробування, повисіти розп’ятим Христом. Нехай і не по-справжньому. Журналісти, яких б’ють як бродячих псів, нарешті можуть, фігурально висловлюючись, спостерігати синці й гулі в тих, кого вони з трепетом і презирством обслуговують. Інші відчують, як добре, як безпечно залишатися некандидатом у президенти. Якщо, звичайно, не ходити на ринок «Троєщина» і в інші привселюдні місця, поки ще непротестовані, але, напевно, багатолюдні. Справедливості заради скажемо: Ющенко як людина, відкрита змінам, перший почав цю гру. Мент у кримських горах, херсонський КамАЗ — оточенню Януковича вже тоді варто було почати вчити прем’єр-міністра правильно падати на спину. Наприклад, відразу після обстрілу Януковича в Івано-Франківську телеграф відстукав повідомлення про те, що в Одеській області злетів у кювет на позашляховику Mitsubishi кандидат у президенти, лідер Ліберально-демократичної партії Ігор Душин. Люди працюють. А що ж інші кандидати? Виборці чекають від них свого, оригінального «смертельного номера». Говорити правду, обіцяти корисні продукти, натякати на володіння страшною таємницею — стиль епохи, яка вже йде. Час розкидати каміння. Політтехнологам, звичайно, видніше, кого і коли наразити на небезпеку. Я ж уявляю собі контрольований розгул травматизму в рядах кандидатів таким. Анатолій Кінах. Низкорослого молдаванина Кінаха хочеться пошкодувати навіть у разі несерйозної біди. Тому перегинати палицю не треба. Кінаху підійде гарний удар електричним струмом — електрошокер злодія, бардак на електростанції, відвідуваній Кінахом, врешті, блискавка. Причому, оклигавши, Кінах перетворюється: починає виявляти емоції, сміятися страшнуватим сміхом Литвина, говорити людською мовою. Може, йому навіть не вистачало в житті цього удару. Ось як. Чорновіл Андрій. Сімейна традиція вимагає застосування продукції Камського автомобільного заводу, але КамАЗи вже монополізував Ющенко. Він так і сказав, виступаючи на антиурядовому мітингу 18 вересня в Києві: «У вас не вистачить куль та КамАЗів!». Пропонується середніх розмірів вибух за місцем проживання, легка контузія. Страждальницький вираз обличчя, з яким А.Чорновіл дивиться на виборців зі своїх буклетів, одержує осмисленість. Наталя Вітренко «свій» теракт уже використала в минулу президентську кампанію, тому їй рекомендується цього разу «пропустити». Інакше кандидат від ПСПУ уподібниться лідеру БЮТ Юлії Тимошенко, в якої що не день — виклик у прокуратуру, майбутній теракт або СІЗО. Країні не потрібний Президент, який асоціюється з перманентними неприємностями. Дуже шкода, що з пробігу знявся Віталій Кононов. Фантазія не знає меж, коли мова заходить про можливі халепи цього великого друга Природи. Поранення в битві з браконьєрами. Укус скорпіона, кинутого за шиворот зоомафією. Сутичка з ведмедем під час наукової експедиції. Падіння в резервуар з високотоксичними відходами під час перевірки спецсховища, яке місцева влада приховували від облисілого населення... Олександр Мороз — непідходяща фігура для стьобу. Людина літня, несуєтлива, яка ще уособлювала нещодавно мораль в українській політиці, він не може бути об’єктом безглуздих розіграшів. Прийнятний варіант бачиться таким: під час зустрічі Мороза з народом у глибинці на нього кидається з ножем екзальтована дама бальзаківського віку. Місцева Фанні Каплан, яка, нібито, раніше вірила Морозу, а потім, як Коробова, прозріла. Зрозуміло, їй заплатили — жити ні на що, чоловік загинув і т.д. Мороз відбувається порізом на зап’ясті. Кров на білій сорочці, великий план. Але Мороз — не та людина, щоб мстити. Він прощає заблудлу жінку і говорить монолог про те, до чого довів простих людей злочинний режим. Він навіть напише заяву в прокуратуру, щоб нещасну не притягали. «От стерва!» — сичать їй услід такі ж дами бальзаківського віку, поголовно закохані в Мороза. Леонід Черновецький. Що ми знаємо про Черновецького, крім різних гидот? Що в нього є банк «Правекс» і негр Аделаджа. От нехай і захищають вдвох народні гроші, тобто депозити вкладників, від грабіжників. Кваплячись після зустрічі зі знедоленими на наступну таку зустріч, Черновецький і Аделаджа забігають дорогою на хвилинку в банк — дізнатися, як ростуть відсотки на рахунках пенсіонерів. У цей же час касу «Правекса» намагається взяти банда грабіжників, які підзабули Бога. Крики, стрілянина, протистояння добра і зла з переконливою перемогою першого. Не обійтися, щоправда, без невеличкого вогнепального поранення. Петро Симоненко. Чесно кажучи, нічого на думку не спадає. Пожежа в нього вдома вже була, та й взагалі Симоненко і вигадка — антиподи, через заданість, безталанність цієї фігури. З комуністами, як показав радянський досвід, важко творчо працювати, тому що партію складають догматики з незмінними смаками. Можна повторити фокус із захопленням офісу КПУ — силами квазірадикалів типу «Братства». Але цього разу приходять не «молокососи» з «Самостійної України» — молодь, торжествуючи, викидає Симоненка з вікна або з балкона. Дядя Петя красиво летить (треба обов’язково потренуватися) і падає... Падає... Куди б йому впасти, справді, щоб було не дуже боляче і смішно? Сценарій вимагає доробки. Більшість інших кандидатів — особистості маловідомі, малоцікаві й просто жалюгідні. Їхній імідж і могила не виправить (що, наприклад, робити з Ржавським — не до чеченців же його в полон відправляти?). Максимум, на що вони можуть розраховувати в надії привернути увагу до своїх, без применшення, скромних персон — бійка з хуліганами, які чіпляються до кондуктора тролейбуса, і напад сусідського ротвейлера. І, нарешті, є персонаж (Л.Кучма — прим. авт.), який при всьому бажанні не побачиш з підв’язаною щокою, відірваним вухом і заклеєним скотчем оком. Під час виборів-2004 його обридле, негарне обличчя залишиться абсолютно не зачепленим слідами теракту. Пощастило людині.
