Країни Митного союзу потерпають від російської бездуховності. Ця імпортна бездуховність вже перетнула кордон і впевнено крокує Україною. Від неї немає порятунку. Вона повсюди — у кінотеатрах, на бігбордах, на шпальтах газет, у ефірі. Я маю на увазі новий російський блокбастер із старою назвою "ДухLess" та його піар-кампанію. Нагадаю, чудернацьке слово — симбіоз російського ДУХ та англійського LESS, з'явилось на світ у 2006 році як назва літературного бестселера дебютанта, невідомого московського менеджера Сергія Мінаєва. Вигадане слово, на думку письменника-початківця, і означає — бездуховність. Нічого нового своєю ДухLess-Бездуховністю автор не сказав. Гроші — зло. Бути розбещеним — це зле. Гламурне життя — пусте і безглузде. Кокаїн — приховує небезпеку, зрештою, як і бізнес. Партнери — підставляють. Друзі — зраджують. Волга впадає у Каспійське море, коні їдять овес…
Країни Митного союзу потерпають від російської бездуховності. Ця імпортна бездуховність вже перетнула кордон і впевнено крокує Україною. Від неї немає порятунку. Вона повсюди — у кінотеатрах, на бігбордах, на шпальтах газет, у ефірі. Я маю на увазі новий російський блокбастер із старою назвою "ДухLess" та його піар-кампанію. Нагадаю, чудернацьке слово — симбіоз російського ДУХ та англійського LESS, з'явилось на світ у 2006 році як назва літературного бестселера дебютанта, невідомого московського менеджера Сергія Мінаєва. Вигадане слово, на думку письменника-початківця, і означає — бездуховність. Нічого нового своєю ДухLess-Бездуховністю автор не сказав. Гроші — зло. Бути розбещеним — це зле. Гламурне життя — пусте і безглузде. Кокаїн — приховує небезпеку, зрештою, як і бізнес. Партнери — підставляють. Друзі — зраджують. Волга впадає у Каспійське море, коні їдять овес… В чому ж секрет неймовірного успіху, банального на перший погляд літературного твору? Можливо у тім, що автор розшукав нарешті невловиму, мов бозон Хіггса, бездуховність? Ідентифікував її, класифікував та виставив на огляд публіці, мов музейний раритет. І духовно багата публіка відреагувала на цю рідкісну птицю з небувалим ентузіазмом. Справді, де ще про ту бездуховність дізнатись, як не із книжкових сторінок та із кіно. У житті — це ж бо великий дефіцит. Насправді цієї бездуховності у навколишньому житті стільки, що і кроку не ступиш, щоб в неї не вступити. І не хочеш помічати, а вона сама нахабно в очі лізе, разом із своєю родичкою — безкультурністю. Йду оце парком Шевченка і бачу зворушливу картину під назвою "Ніжність". ВІН сидить на лавці. ВОНА стоїть поряд і ніжно пестить волосся на його голові. Цілком цнотлива картина, ніяких боронь Боже звичних для теплої пори року садово-паркових камасутр. Підхожу ближче і чую: б…, п…, на х…, єслі ти завтра не прийдеш, я б…, на х… не знаю шо зроблю. Сказане прозвучало так душевно, так проникливо, що я навіть замислився — а що це було? Або ще одна картина олією із повсякденного життя. ВІН — солідна людина, разом із молодою коханкою потрапляють у катастрофу. У нього жодної подряпини. Вона — загинула. Через декілька днів ВІН, як ні в чому не бувало, цікавиться новою представницею жіночої статі, збирає про неї інформацію. "Хто вона? Яка вона? Як вона? Може подарочок який треба?"… Оце так сила плоті і духу. Чи нє? Мінаєв та його послідовники у кінематографічному ребрендингу книги викривають корпоративні інтриги. Це не інакше як прояви бездуховності епохи капіталізму. У минулому соціалізмі життя було духовнішим. Тоді були походи у філармонію, книги до ранку, Вознесенський-Ахмадуліна-Євтушенко, пісні під гітару біля наметів та багаття. Сперечатись не стану. Книги читали — це точно. Але чи робили висновки із прочитаного? 80-ті роки. Один із керівників великого рівненського заводу, який нещодавно переборов інсульт, отримує анонімний дзвінок. Його донька потрапила в автокатастрофу. Схвильований батько чимдуж біжить на місце аварії. Бачить бите скло, розлите мастило. Так, аварія мала місце. Але свідки вже розійшлися. Далі все розвивалось за відомим для турботливих батьків сценарієм — дзвінки у лікарні, міліцію, морги. Донька разом із чоловіком з'явились ввечері, живі і здорові, на непошкодженому авто. Хтось зле пожартував. Оце корпоративні інтриги. А у мінаєвському Духлесі що за інтриги? Так, дитячі пустощі. Кінокартина Духless — це міцна, професійно виконана робота, яка не претендує на глибину та психологізм. Не розумію, чому саме їй випала честь відкривати 34-й Московський кінофестиваль. Можливо, організатори розгледіли у картині соціальну сатиру? Те, що дружні кінокритики називають духовними пошуками та переоцінкою цінностей героя, на мій погляд, не що інше як спроба здружити гламур із духовністю. Це стосується і самої картини. Адже гламурний за формою фільм (практично 100-хвилинний відеокліп) критикує гламур і пропагує духовні цінності. Модне, зі смаком підібране вбрання, гулянки до рання, жага сексу, навіть кокаїн — це ще не ознаки бездуховності. За такими критеріями навіть гультяя Пушкіна, автора рядків" Быть можно дельным человеком И думать о красе ногтей", потрібно віднести до бездуховних осіб. Автори стрічки хитрують. Справжня бездуховність — у іншому. У вишках Бойка, у продажному правосудді, у депутатах-тушках, у бандитах і корупціонерах, які хизуються збудованими церквами. Іншими словами — у системі. Про подібне у стрічці ні півслова. Шоу Каті Осадчої "Світське життя", на мій погляд, більш антибуржуазне, ніж Духless. Уявіть собі бідноту, яка сидить біля телевізорів і слухає схвильований монолог доньки Суркіса про взуття. Це ж справжнісінька революційна агітація. Батько Суркіс купив доньці за шалені гроші право вийти на арену поряд із Кличком перед титульним боксерським поєдинком. Але ось халепа — у дівчини немає підходящого взуття. Вона прожогом у Мілан. Даремно. Лондон — облом. Париж — змарнований час. Берлін-Відень аналогічно. Вбите горем дівча у страшній депресії повертається додому. У пригніченому стані, не дивлячись під ноги, чвалає Хрещатиком і раптом бачить на вітрині київського бутіка те, що марно шукала по всій Європі. Ура! Ось воно — покращення! Кличко, душка, переможе! Хай вже — душка. Аби не тушка.
