24-річний рівнянин Михайло Аннєнков 19 років займається танцями. І не лише заробляє цим на життя, а й прославився на увесь світ, здобувши зі своєю партнеркою на візку титул чемпіона світу. Колись його тато не сприймав синове захоплення всерйоз, а однолітки закликали кинути танці заради футболу. Тепер же і тато, і друзі ним пишаються. Михайло, який зараз працює і танцює у США, – приклад того, як талант, якщо його розвивати, може не лише приносити прибуток, а й успіх у професії.
— Михайле, коли почали займатися танцями?
— У 5 років мама відвела мене в Палац дітей та молоді в школу спортивно-бальних танців «Ритм». Мені там сподобалося. А ось тато спершу не сприйняв усерйоз танці, бо сам займався вільною боротьбою. Проте коли через півроку я почав виступати і займати призові місця в конкурсах, змінив думку і вже хвалився моїми досягненнями родичам та друзям.
— Дуже часто хлопці, почавши займатися танцями в ранньому віці, кидають їх, ставши підлітками. У вас не виникало такого бажання?
— Звісно, сумніви були. А тим більше коли однокласники та друзі казали: навіщо тобі ці танці, он йди на футбол чи єдиноборства. Проте танцювати мені подобалося – тому і не кинув. А коли вже поїхав на чемпіонат світу в Японію, то ці ж друзі та однокласники вітали мене і з гордістю писали: «А я з ним вчився».
— Наскільки мені відомо, це був чемпіонат світу з танців на візках. Чому вирішили взяти в ньому участь і взагалі займатися саме таким видом спорту?
— Коли я переїхав у Київ, сталося так, що опинився без партнерки. Тож шукав її по різних танцювальних клубах. Мені запропонували познайомитися з Ілоною Слуговиною, кількаразовою чемпіонкою світу. Щоправда, одразу попередили, що мова йде про танці на візках. Коли я вперше побачив її танець, він вразив, налякав і водночас заворожив мене. Я дивувався рухам цих спортсменів, адже те, що для нас є нормою, їм дається зі значними зусиллями. Захотів спробувати танцювати з нею в парі. Ми підготували виступ за новою програмою. З цим танцем у 2013 році виступали спершу на чемпіонаті України, потім на Кубку континентів у Москві, а потім і в Японії на чемпіонаті світу, в якому перемогли. Наш титул був дійсний протягом трьох років.
— А з яких причин повернулися в Рівне?
— Певний час я виступав у танцювальних шоу в Туреччині. Потім повернувся в Україну, прийнявши пропозицію працювати в рівненському «Інваспорті» тренером. Я готував Наталю Колєсову та її партнера, які стали чемпіонами Європи.
— А в США як опинилися?
— Через Інтернет мене знайшов засновник школи танцю Fred Astaire Dance Studio у місті Bloomfield Hills штату Мічиган – третьою за величиною у США. Запропонував контракт на посаду тренера, і я погодився. Довелося адаптовуватися до нової країни, умов проживання і… нових танців в американському стилі. Зараз, наприклад, я танцюю мамбо, болеро... Я дуже швидко вчуся.
— Кого вчите в студії танців?
— Треную зараз американців, переважно пенсіонерів, яким за 50.
— А це не пізно – починати займатися танцями у такому віці?
— У США – ні. Якщо наші пенсіонери ледве наскрібають на прожиття, то американські, можна сказати, тільки починають жити. Тепер вони можуть присвячувати життя тому, щоб реалізувати якісь свої мрії й давні захоплення. Наприклад, одній з моїх партнерок, з якою я виступаю у США, виповнилося 73 роки. Вона просто живе танцями. Ми з нею постійно займаємо призові місця на різних змаганнях та конкурсах. Наприклад, нещодавно посіли перше місце у своїй віковій категорії на національному турнірі, в якому взяли участь 26 пар з усієї Америки.
— Якщо не секрет, скільки ваші учні-пенсіонери за це платять?
— Година занять коштує 100 доларів, які вони сплачують безпосередньо школі. У мене є партнерки, які, готуючись до професійних виступів, готові платити і за 3-4 години, шиють собі дорогі сукні, оплачують переліт, проживання та харчування не лише своє, а й партнера по танцях. Тому що танці для них – мрія, яку тепер є можливість реалізувати.
— А з людьми на візках ви вже не займаєтеся?
— На жаль, у США танці на візках не розвинуті так, як в Європі та Україні зокрема. Всерйоз цим ніхто там не займається. Проте ми проводимо раз на місяць уроки для людей з місцевого Центру реабілітації, які мають обмежені фізичні можливості. Я мрію про те, щоб розвинути цей спорт у США, відкривши свою школу танцю.
— А як щодо особистого життя?
— Я одружений з дівчиною із Сарн. Її звати Анна, вона займається візажем. Коли ми познайомилися, я одразу попередив, що скоро летітиму в США працювати за контрактом. Вона були вражена, проте погодилася підтримувати зв'язок. У другий мій візит в Україну я запропонував їй одружитися. Побралися ми за експрес-процедурою в Рівному за три дні. Зараз вона проживає зі мною в Блумфілд Хілс. Виявила бажання навчитися танцювати, тож даю їй уроки у вільний час. Мрію виступати з нею професійно на змаганнях.
Дарина Гузенкова.
