Уявіть себе 50-річним московським гангстером, генералом злочинного світу, в якого є характер, досвід, авторитет і гроші. Однак ти перейшов дорогу, скажімо, самому Путіну. Не треба бути магістром магії, щоб відчути — кілери ФСБ вже розлили олію, поспіхом змащуючи своє знаряддя. Упевнений, твої дії відповідатимуть твоїй характеристиці — закордонний паспорт, Шереметьєво, Лондон... Бо треба бути повним вар’ятом, а не доном Корлеоне, щоб у такий драматичний момент сентиментально відправитись у гості до тата і мами, яких не бачив аж 25 років. Тобто туди, де тебе вірогідно чекатимуть не лише відмінники з академії ФСБ, а й трієчники із школи міліції.
Уявіть себе 50-річним московським гангстером, генералом злочинного світу, в якого є характер, досвід, авторитет і гроші. Однак ти перейшов дорогу, скажімо, самому Путіну. Не треба бути магістром магії, щоб відчути — кілери ФСБ вже розлили олію, поспіхом змащуючи своє знаряддя. Упевнений, твої дії відповідатимуть твоїй характеристиці — закордонний паспорт, Шереметьєво, Лондон... Бо треба бути повним вар’ятом, а не доном Корлеоне, щоб у такий драматичний момент сентиментально відправитись у гості до тата і мами, яких не бачив аж 25 років. Тобто туди, де тебе вірогідно чекатимуть не лише відмінники з академії ФСБ, а й трієчники із школи міліції. На батьківщину повертаєшся залізницею, тягнучи на плечах ящик… із динамітом, таким, який був у Федора Сухова у «Білому сонці пустелі». Наближаючись до батьківського хутора, зупиняєш потяг з допомогою стоп-крана — щоб про це дізналось якомога більше правоохоронців. І на очах у здивованих залізничників волочеш свій динаміт у безлюдну донську савану... Саме так виглядає, на думку авторів драми «Дім», сучасний кримінальний авторитет. Підкреслюю — драми, а не пародійної комедії із циклу «Найкращий фільм». А тому не здивуюсь, якщо справжні гангстери «начистять» пику режисеру стрічки Олегу Погодіну за дискредитацію і приниження образу сучасного хресного батька. Кримінальна драма «Дім» фальшива від титрів і до титрів. Фальшивим є і образ самого Дому — як споруди. Цей гуртожиток сімейного типу посеред голого степу більше нагадує похмурі бараки із картин американського художника Ендрю Уайєта і аж ніяк не житло сучасних кубанських куркулів. Фальшивим є твердження режисера, що «Дім» він знімав під впливом відомого метра жорсткого кіно — Сема Пекінпа. У класичних «Солом’яних псах» вчений-математик, яскрава роль молодого Дастіна Хофмана, купує дім у провінції. Незабаром його сексапільну дружину, схожу на юну Бріджіт Бардо, брутально ґвалтують місцеві пролетарі-хулігани. Зневажаючи інтелігентного очкарика, вони намагаються знову вдертися у його Дім. І тут вмикається Пекінпа — він повільно перетворює вихованого, цивілізованого кандидата наук на безжалісного воїна. У цього бійця немає м’язів Сталоне, навичок Стівена Сігала чи спритності Джекі Чана. Зате є інтелект випускника Гарварду і пробуджений інстинкт первісної людини, яка захищає своє вогнище, свою жінку, свою печеру від чужинців. І робить це із таким завзяттям, що фільм у свій час навіть заборонили у Великобританії. У Погодіна ніякої еволюції жодного із героїв ми не спостерігаємо. Якими вони прийшли у Дім, такими ж із нього їх і виселили. Погодін захотів одночасно всидіти на двох стільцях. Один стілець — це народна драма із претензією на лаври «Калины красной» Шукшина. Другий стілець — це банальний бойовик у стилі нещодавнього штурму звитяжною міліцією готелю в Одесі. Всидіти одночасно на таких різновисоких стільцях можливо, але для цього потрібно бути справжнім еквілібристом, таким як гуморист Тарантіно, або мати смак Мела Гібсона. Пам’ятаєте, як у його «Апокаліпсисі» історична етнодрама несподівано трансформується у феєричний екшн, а закінчується гострою філософською нотою. Доля режисера Погодіна — дешевий телевізійний серіал, а не високобюджетне псевдоморалізаторство. Єдиною не фальшивою, хоча і дещо картинною, вийшла еротична сцена із російською красунею, чуттєвою Катериною Редніковою. Освічена дружина вченого-хіміка (духовно протилежного персонажу Дастіна Хофмана) шалено кидається в обійми засмальцьованого комбайнера, воістину солом’яного пса. Не знаю, що вивчав Погодін у Пекінпа, але у німецьких порнорежисерів він точно дечого навчився. Пам’ятаєте специфічні стрічки, в яких сантехнік прочищає труби інтелігентній панянці або атлетичний прибиральник басейнів відвідує віллу, в якій нудьгує одинока мільйонерка. Саме до цього кіножанру я і відніс би останній витвір кінокомпанії Централ Партнершіп, у переносному розумінні, звичайно. Почувши у маршрутці нещодавно народну рецензію на «Дім» — «класне кіно — думаюче», пригадав рядки, написані ще у позаминулому столітті одним поетом-демократом: «Эх, эх придет ли времечко? Когда (приди желанное) дадут понять крестьянину, что рознь портрет портретику, что книга книге рознь. Когда мужик не Блюхера и не милорда глупого — Белинского и Гоголя с базара понесет».
