Мова — це не твердий кавалок старого запліснявілого сиру. Мова — це гаряча юшка, що кипить і булькає у чималому казані, в який щоразу підсипають заморські спеції. Мова — це не Святе Письмо, в якому не зміниш жодної букви. Мова мінлива, мов погода. Здавалось би, ще звечора були у тебе друзі. А прокинешся вранці, глянеш в монітор — а там вже френди. Мова — це стихія, яку багато років приборкують всілякі філологи, а вона знай собі насміхається над ними і невловимо гасає на свободі волелюбним суржиком, якому начхати і на закони, і на правила, і на кордони.
Саме про цю українську народну, непокірну мовну стихію і піде сьогодні розмова. Є у цієї вольниці і свій Гомер — анархічний і колоритний, мов батько Махно, письменник і журналіст Михайло Бриних (всю супутню інформацію про Бриниха і його творчі надбання можна знайти, добряче "погугливши" ім'я письменника). Тому одразу беремо бика за роги, тобто хапаємо у руки останні книги літератора — так звані Хрестоматії доктора Падлючча: "Шидеври вкраїнської літератури" та "Шидеври світової літератури". Доктор Падлючча — літературний персонаж, суржикомовне перевтілення письменника Бриниха. Вищезгадані "шидеври" — це стьобовий суржиковий аналіз творчості класиків, які увійшли до української шкільної програми. Завдяки таланту Ісаака Бабеля говірка одеських передмість (мова Бені Кріка) набула безсмертя і відома у всьому російськомовному світі. Хтозна, можливо, дотепний талановитий Михайло Бриних обезсмертить суржик — мовний феномен, який одні вважають культурним сміттям, а інші — східноєвропейським есперанто. На жаль, автентичні носії суржику не зможуть насолодитись блиском бринихівських лексичних конструкцій, вони в переважній більшості взагалі нічого не читають. Доктор Падлючча сам розповість про причини, які спонукали його до написання лекцій: "Як сталось, шо чудовий сад вкраїнської літератури для багатьох перетворився на мрачні катакомби, де у страшних глибинах перелякані бородані у чернечих рясах перами виводять непонятні словеса, які сьогодні навіть із гуглом не утнеш; де етажом вище сидять сліпі кобзарі і монотонно сочацця лихом і бідою. Видряпаєшся по драбині ще трохи вище — попадеш у форменну тюрягу: там по карцерах сидять згорьовані селяни, всі перемазані недолею та зморені тяжким трудом, а коридорами гуляють глитаї, ляхи, жиди і москалі, кроваве панство з нагаями та орудіями питок. І всюди чути стогін пригнобленого народу, скрізь пахне гіркотою поразки та кров'ю. Піднімешся ще вище, десь на полуподвальний рівень — і там картіна не лучча: всі стіни задрапіровані кумачами, шоб не впадали в око кроваві патьоки, регулярно чути постріли, й тіла одних письменників одтягують попід стіни, шоб інші могли повз них пройти на партійний з'їзд і там отримати медаль, і премію, і путьовку в будинок творчості. Якби вкраїнську літературу в її шкільній інтерпретації хтось міг детально зобразить на полотні, то сам Босх сожрав би свою кумедну шапочку й перестав би упражнятись у рисуванні пекельних ужасів. Не будем углублятись, хто в цьому винен, шоб від шидеврів рідного письменства люди сахались, наче від кромєшної червоної свитки: ти її в двері, а вона у вікно лізе. Цивілізація вже навчилась вирощувати говядіну в пробірках — прогрес не зупинити. А відкрий шкільний підручник — там усе, як півстоліття тому, наче у морозильній камері: пани зчепились з кріпаками в апофеозі класової боротьби і дажи смерть многіх поколінь не може їх образумити та виперти в одкритий космос сучасної культури. Надо видьорнуть шнур і видавить стікло. Врятувати штабс-капітана Котляревського. Вкрасти револьвер у Хвильового. Зводити Панаса Мирного до психоаналітика. Надати Маркові Вовчку матьорих адвокатів. Але для початку треба все ж таки видобути їх із морозилки нашої культури…" Сказано — зроблено. Доктор "отморожує" класиків, і подає їх до учнівського столу "приготовленими" за власною методикою. Першою стравою у його меню йде Олесь Гончар: "Хто самий главний Дарт Вейдер в українській літературі 20 століття? Хто дзеленчав медалями та ордєнами по самих високих президіях, аж у дисидентів уші закладувало? Хто взяв од власті все, про шо тільки міг помріять радянський письменник, та й то після смерті? Хто два года підряд був лауреатом Сталінської премії? Хто нарисований на поштових конвертах? Хто жив у домі, на якому щас висить 29 меморіальних досок? Хто перехопив у льотчика Чкалова цілу гулицю у центрі Києва? Се Олесь Гончар, дєтка. Поп-ікона соцреалізму. Людина, котра переплавила мовні скарби на швелєра та двотаври, шо лягли в основу шкільного гноблення многіх поколінь. Єслі б Україна не провтикала власний флот, то його іменем навірняка би назвали карабль чи атомну подводну лодку…" Ну як вам наука від падлючого доктора? Сподобалась? Якщо так — то просимо пана чи пані до книгарні, там на вас нетерпляче очікують літературознавчі та інші шидеври прикольного Михайла Бриниха.
