Як і більшість українців, я не вірю нинішній владі. В будь-яких, на перший погляд і позитивних, її кроках бачиться прихована спроба обдурити свій народ. Такими ж декларативними здаються й запевнення урядовців і Президента в їх прагненні вести Україну шляхом європейської інтеграції. Можливо тому, що поруч з цими заклинаннями лунають й інші слова, приміром, щодо багатовекторності української політики, яка зводиться водночас і до трепетного загравання з північним сусідом…
Однак географія й економіка — це різні речі. А саме нереформована й малоефективна економіка й не дозволяє нам переступити поріг Євросоюзу. Навіть незважаючи на звіти урядовців про неймовірно високі (найбільші в Європі, й це визнають єврокомісари) темпи зростання виробництва. Втім, не лише в економіці чи у буксуванні реформ справа. І навіть не тільки в політиці — хоч у Брюсселі, зокрема, таки частенько доводилось чути застереження про необхідність проведення чесних і прозорих виборів в Україні, як однієї з вагомих умов, так би мовити, доброго ставлення до нас Євросоюзу. Як би не хотілося в це вірити, але правду кажуть наші урядовці, і Президент у тому числі — поки що у нашої держави немає жодних, хоча б пунктирно окреслених, перспектив стати членом Євросоюзу. З тієї причини, що й розширена Європа до цього не готова. У Брюсселі нам говорили: «Мови про подальше розширення Євросоюзу нині взагалі не може бути, причому неготовність самого ЄС відіграє навіть більшу роль, аніж неготовність країн, які бажають у нього вступити». Не один чиновник Євросоюзу так і заявляв: розширення кордонів поки що не стоїть на порядку денному, поки що треба доводити до пуття те, що є. І справді, з приєднанням до Євросоюзу 10 держав у цій могутній імперії додалося проблем — кажуть, понад 10 років треба, щоб такі країни, як Польща чи Словаччина, досягли рівня країн, які заснували Союз (неважко прикинути, скільки часу потрібно Україні, щоб досягти рівня хоча б сьогоднішніх європейських новачків). Чиновники різноманітних інституцій Євросоюзу не приховують: чи зможе ЄС у такому розширеному складі функціонувати ефективно, тому на часі — проведення реформи управління ЄС. Деякі українські політики сподіваються, що ставлення ЄС до України зміниться відразу ж після виборів. Та ЄС перетворився на таку громіздку структуру, яка, вочевидь, втратила гнучкість, щоб враз змінити підходи до сусідів. Це визнають і самі європейські чиновники. Політика ж сусідства, яку проголошує Євросоюз, не подобається багатьом українським політикам. Вони вважають цей статус принизливим для України. У Брюсселі ж на це відповідають: «Україна увійшла в групу привілейованих країн». І це, вочевидь, поки що єдина конкретна пропозиція, на яку не слід не зважати. Хоча б тому, що хоч і не передбачає вона якихось особливих зобов’язань (не потрібно, скажімо, платити в бюджет Євросоюзу, як це роблять його члени), та є своєрідним орієнтиром на шляху до такого бажаного світлого європейського майбутнього. У Брюсселі кажуть: «Сусіди хочуть отримати від нас якомога більше — доступ до ринків, спрощений візовий режим, фінансову допомогу. Але у нас є ліміти, за межі яких ми не можемо виходити». І все ж, незважаючи на ліміти, Україна впродовж 10 років, маючи навіть доволі прохолодні й невизначені відносини з єврооб’єднанням, отримала від ЄС допомоги за різними програмами на суму понад мільярд євро. До того ж представники Брюсселя також активно говорять про збільшення обсягів фінансової допомоги Україні. Звичайно, країнам-кандидатам ЄС надає значно більшу допомогу. І одна з причин того, що ЄС не може гарантувати перспективи членства України, ще й у тому, що не готова до такої допомоги. Політика ж сусідства потребує менших затрат. Не в грошах, скажете, справа. Так, і не тільки в них. Але без сторонньої допомоги — консультативної, в тому числі й грошової, ми, сфокусувавшись на самих собі, знову можемо збудувати щось не те. Той же брюссельський чиновник звертав нашу увагу на те, що «політична перспектива, звісно, важлива, але реформи цілком можна проводити і без неї». Адже «остаточна мета політики сусідства — відсутність різниці між життям в Україні і, наприклад, у Польщі». Не слід відкидати і те, що в Брюсселі сумніваються ще й у щирості євроінтеграційних прагнень України. «Європейська сторона відчуває, що акцент робиться на папери, а не на конкретні дії, а з боку України спостерігається нетерпіння», — наголошували чиновники з Брюсселя. Вочевидь, Євросоюз очікує, щоправда, досить пасивно, на політичну рішучість України, чекає не декларацій про європейський курс, а конкретних реформ, які б наблизили рівень життя в Україні до європейських стандартів. Про це ж говорила і комісар Данута Хюбнер: «Це єдиний шлях, це основа для залучення інвестицій. Це те, чим займалась Польща, готуючись до вступу в ЄС. Можливо, не варто питання про членство так наполегливо ставити, а всередині проводити роботу. ЄС, безумовно, повинен надати підтримку». Водночас Данута Хюбнер вдається й до оптимістичного прогнозу: «В Єврокомісії вже дуже багато людей розуміють, наскільки важливим є для України зближення з ЄС і що вона незадоволена запропонованою політикою сусідства. Треба бути оптимістами. У наш час усе змінюється дуже швидко».
