В останні роки новий театральний сезон Рівненський академічний музично-драматичний театр відкриває якоюсь легкою комедією без претензій на надто захопливі відгуки. Просто комедія. Новий сезон і цього разу вийшов «просто комедійним» — нова постановка штатного режисера театру Олександра Олексюка «Пані міністерша» вкотре показала любов театрального колективу до комедії та до політики, а точніше — до комедійної політики.
П’єса серба Броніслава Нушича «Пані міністерша» у театральному світі річ доволі популярна — її у різні часи ставили театри усього колишнього Союзу. Уривки з п’єси можна навіть знайти в Інтернеті у постановці московського театру ім. Моссовєта 60-х років, де головну роль виконує Віра Марецька. У дотепній комедії про дружину політика, що несподівано став міністром, яка вирішила сама стати справжньою «міністершею», хоч і написаній у 30-х роках у Югославії, багато режисерів бачать актуальність і нині. «Пані міністерша» — історія про раптове та неймовірне перетворення звичайної домогосподарки Живки Попович (Галина Цьомик, Вікторія Фіськович) на можновладицю, яка вважає, що може вирішувати державні справи (»кожна куховарка може керувати державою”?). А насправді — про прагнення людей до влади, про те, як їх ця влада змінює. Те, що прем’єра рівненського варіанта п’єси відбулася за два тижні до виборів у місцеві ради, коли до влади прагне багато випадкових людей, звичайним збігом назвати важко, пам’ятаючи при цьому, що директор театру Володимир Петрів у політиці «вариться з головою». Традиційно, коли театр ставить відомий твір, постановник змушений шукати щось таке, що вирізнятиме саме його варіант. Олександр Олексюк, очевидно, вирішив взяти ексцентричністю — головна героїня по-театральному завжди емоційно-вибухова. Ексцентричні костюми з дивними капелюхами також відповідають духу комедії-фарсу, не відповідаючи часу, в якому відбуваються події. Тим самим, очевидно, демонструючи актуальність ситуації у будь-який час. Декорації виконані спочатку в стилі звичайного будинку, потім вони трансформуються і нагадують чи то палац, чи то… пиріг, очевидно, владний. Комедією нову виставу, в якій задіяний ледь не весь творчий склад, назвати справді важко. Публіка хоч і має де посміятись, але це більше нагадує сміх рефлекторний, як в американських комедіях — над смішними гримасами, жестами, вигуками тощо. А сама ситуація радше трагікомічна — глядач сміється над собою, оскільки навряд чи хтось би відмовився хоч трохи побути «міністершею» або на крайній випадок «міністром».
