Михайло Вельков — останній із могікан — не дає Глушицькому надати статусу села-привида
Мешканцям цього поліського села дехто в інший час міг би поспівчувати: мовляв, живуть далеко від цивілізації, без комунальних зручностей. Нині ж, коли коронавірус наступає, ці двоє чоловіків не змушені зачинятися у тісних міських квартирах, а живуть звичним життям, яке було у них і до запровадження карантину, повідомляє Голос України.
Опиняючись у соціально скрутних умовах, люди працездатного віку втікають до розвиненіших житлових осередків, залишаючи рідні оселі назавжди. Такі села належать до вимираючих, які з часом назавжди зникають із мапи, залишаючи лиш спогади в колишніх селян. На жаль, така доля невдовзі може спіткати і село Глушицьке, що належить до Люхчанської сільської ради Сарненського району.
Поселення засновано у 1830 році на хутірській системі фермерського господарства. 12 січня 1991-го Глушицьке отримало статус села, розташоване воно за три кілометри від майже однойменного села Глушиця. За даними перепису 2001 року, у населеному пункті мешкали 42 особи. На сьогодні за Книгою господарського обліку місцевої сільської ради тут нараховується 15 будинків, у яких проживають 18 жителів, у тому числі 6 дітей шкільного віку. Проте насправді школярі живуть і відвідують освітні заклади в селах Глушиця й Обірки, а в поселенні площею 0,05 кв. км мешкають лише дві особи — Василь Познік і Михайло Вельков.
Попри чудові лісові краєвиди, пригнічують деякі будівлі в Глушицькому, що, скоцюрбившись і похилившись від поважного віку, зустрічають відчиненими дверима та вікнами, внутрішньою порожнечею. Стало зрозуміло, що село доживає, закінчується його давня історія.
Проте останній із могікан — Михайло Вельков (на знімку) — не дає Глушицькому надати статусу села-привида. Народився чоловік 1955 року в селі Глушиця, де закінчив вісім класів місцевої школи. Згодом навчання продовжив заочно. З 1970-го по 1972 рік штудіював професію фахівця меліоративного профілю в Сарненському ПТУ № 2, після закінчення якого влаштувався трактористом у тогочасне КСП «Калініна» Люхчанської сільської ради. Паралельно навчався на шофера від військкомату, служив в армії (місто Золочів Львівської області) в окремому ремонтно-відновлювальному полку, де доставляв запчастини до військової техніки та ремонтував її.
Після демобілізації трудився водієм у місті Сарни, але ось уже десять років, як вийшов на пенсію. У 1984-му оселився в селі Глушицьке й досі мешкає в ньому, таким чином зберігаючи назву поселення. Майже цілий день проводить у труді, адже в сприятливі пори року обробляє до одного гектара землі. Сіє жито, овес, пшеничне тритикале... Буряків насіває небагато через дороге насіння та часто-густо невдалі сходи. Картоплі садить майже 15 соток. Копає і садить її за допомогою техніки. Нині тримає корівку, кабанчика та 23 курей. Проте найбільшим другом у дворі є песик. Заготівлею сіна для корови зайнятий аж до пізньої осені. Біля подвір’я стоять декілька стогів висушеної трави. Раніше тримав коней, але був змушений останню тварину продати, бо в залісненій місцевості багато кліщів-паразитів, які не дають худобі спокою.
У зимові дні Михайло Михайлович щодня поспішає в чагарники, місцеві канави, де рубає сухостій, аби взимку було чим зігрітися. На велосипеді транспортує до обійстя заготівлю й там рубає-складає. За день справляється сходити сім-вісім разів. Також майструє граблі, робить віники й інші дерев’яні вироби для господарського вжитку. Тож без діла не сидить. А ось з настанням весни — на городі.
За останніми подіями в нашій країні й світі стежить по телевізору, який вмикає щодня, аби хоч почути людську мову. Іноді до нього навідується за сірниками чи сіллю ще один мешканець села і єдиний сусід Василь Познік (на знімку вгорі).
«Чи не тягне до цивілізації?» — запитую. «Зовсім ні, — відповідає. — За тридцять шість літ звик до такого способу життя, тиші й природи. А там, у цивілізації, дуже гамірно, незручно якось. Тут я сам собі господар, до того ж треба комусь за селом наглядати», — ніби жартома прорік Михайло Вельков — повноправний і найстарший житель села Глушицьке.
Фото Василя СОСЮКА.
