Історія в надгробках

1475 0

Люди люблять колекціонувати якісь незвичні речі. Якщо дозволяє статок, можна позбирати старі «Бентлі», а якщо фантазія — етикетки від сірникових коробок. Для рівнянина Вагана Карапетяна колекціонування — половина життя, адже щоб зібрати цілі колекції марок, наклейок від фруктів, орденів і медалей, DVD-дисків із старими радянськими фільмами потрібно докласти максимум зусиль і витратити ще більше часу. Проте подібні хобі можуть бути й у інших колекціонерів, але людей, які мають таке захоплення, яке, окрім марок і медалей, має Карапетян, мабуть, у цілому світі небагато. Вже багато років Ваган Карапетян колекціонує слайди, на яких зображені надгробні пам’ятники відомих у нашій країні та й у цілому світі людей — від Микити Хрущова до Наполеона. Автор незвичної колекції каже, що таке хобі виникло випадково

— Усе почалося з того, що років тридцять тому я випадково опинився на старому сільському цвинтарі, де побачив вражаючий надгробок — п’ятиметрова бронзова статуя чоловіка, біля ніг якого плаче жінка. Розуміючи, що навряд чи я коли-небудь ще тут буду, вирішив цей монумент сфотографувати. Взяв у друзів фотоапарат, купив у сільському магазині плівку, щоправда, потім дізнався, що вона була слайдова. Це була могила одного «злодія в законі», на похорон якого, з розповідей місцевих, приїжджали навіть з-за кордону. Так і почалася колекція, в якій зараз більше півтори тисячі слайдів. — Тематика у вас не зовсім звична. Забобонів не маєте? — Немає, адже всі ці зображення — якоюсь мірою історія, тим більше, що багатьох із тих людей, могили яких я фотографував, знав особисто: Левітана, усю трійцю Нікулін-Віцин-Моргунов, поета Михайла Луконіна, багатьох інших діячів мистецтва — свого часу я працював головою профспілки діячів культури Вірменії. До речі, в Юрія Володимировича Нікуліна надгробок дуже цікавий — його фігура в образі клоуна, а за метр від нього лежить собака. А в Левітана на пам’ятнику висічене зображення радіоефіру. Взагалі, багато надгробних плит відображають особистість і характер людини — в Андрія Миронова пам’ятник у вигляді театральної сцени, у пам’ятника Висоцькому зав’язані руки, Лев Яшин зображений з м’ячем, не знаю чому, але у декількох скульпторів — на надгробку фігури оголених натурниць, у Матвія Блантера, як і багатьох інших композиторів — ноти, у Клавдії Шульженко завжди зав’язана синя хусточка і т.д. Деякі надгробки — це цілі витвори мистецтва.

Надгробки Шекспіра та Ньютона знімав підпільно — А як ви знаходите експонати для ваших знімків? — Іноді просто йду по відомому цвинтарю і, побачивши могилу відомої мені людини, фотографую. Для мене найбільш цінними є слайди тимчасових надгробків, що ставляться через рік після похорону, а потім змінюються. Іноді вони теж дуже гарні, але побачити їх, крім як на моїх слайдах, важко. Можливостей спеціально заради фотографування їздити за кордон я не мав, але коли випадала можливість, присвячував ввесь вільний час пошукам могил видатних людей. Наприклад, ледь знайшов Карла Маркса в Лондоні — пам’ятник вразив мене розмірами голови, напевно, пролетаріат хотів показати непересічний розум цієї людини. Так і не зміг відшукати у Франції місце поховання Леонардо да Вінчі. Довго шукав Андрія Сахарова — там, де зазвичай ховають таких людей, його не було. Виявилося, що він похований серед родичів дружини Олени Боннер на вірменському цвинтарі, оскільки вона вірменка. — Проблеми з працівниками кладовищ виникали? — У Москві та Києві фотографувати дозволено, а от у лондонському Вестмінстерському абатстві — не можна. Довелося надгробок Ньютона і Шекспіра знімати підпільно. А якось, десь у 70-х роках, стався цікавий випадок. Ми з другом прийшли на кладовище «Новодевичье», а воно через якусь надзвичайну ситуацію було зачинене для відвідувачів. Аж раптом до входу під’їхала чорна «Волга», з якої вийшла жінка похилого віку й упевнено пішла до входу. Ми підбігли і попросили допомогти пройти, мовляв, один день у Москві. Вона відповіла: «Добре, я скажу, що ви шанувальники Олексія». Вже на території нам стало цікаво, до кого ж приїхала ця жінка, почали за нею стежити. Виявилося, це відвідувала могилу Олексія Толстого його дружина, яка на 23 роки була молодшою за нього. — Що серед побаченого вразило вас найбільше? — Звичайно, вражаючого я бачив багато. Але особливо дивувало те, що навіть у радянський час, коли на могилі близької людини ставити хрест було небезпечно, люди ставили надгробки хрестоподібної форми. Цікаво, що саме такий пам’ятник на могилі матері Брежнєва — самого генсека! Я пам’ятаю, як на похороні він йшов за процесією і ридав. Не зміг він піти проти волі людини, яка дала йому життя. А в часи Горбачова хрести почали ставити більше, гонінь за це вже не було. От в Ігоря Талькова хрест на могилі дуже великий, на ньому висічене зображення розп’ятого Ісуса Христа.

Деякі могили — витвори мистецтва — Звичайно, є місця, від яких дух перехоплює. Наприклад, могила Наполеона — це щось! Велична гарна труна на постаменті, а навколо — назви міст, які підкорив цей імператор. До речі, у Франції є церква, де поховані усі французькі королі, а разом із ними — вірменський цар Левон VI, навіть не знаю, як він там опинився. Деякі надгробки дивують своєю незрозумілістю. Наприклад, у поета Максиміліана Волошина на плиті лежить якась скіфська баба. А от могила Рудольфа Нурієва в Парижі хоч і не зовсім зрозуміла, але це — шедевр. Здалеку здається, що надгробок накритий перським килимом, але тільки коли доторкаєшся, розумієш, що це зроблено з каменю. — А які цвинтарі для вас найцікавіші? — У першу чергу, «Новодевичье» в Москві і «П’єр-Лашез» у Парижі. Вражає Вестмінстерське абатство, хоча в Англії місця поховань скромніші, ніж у нас. У Києві також цікаво, але я там не бачив багато могил відомих людей. Москва забирала усе, й тому більшість видатних українців поховані саме там.

А героїв то й не було... — Ваша квартира повна усіляких колекцій, на які, мабуть, витрачено купа часу. Не заважає таке хобі звичайному життю? — Воно, навпаки, стає цікавішим. Я не лише збираю щось, я досліджую, намагаюся з’ясувати історію, шукаю інформацію про людей, пам’ятні плити яких зафіксовані на слайдах. Окрім цього, працюю над історією радянських нагород. Наприклад, мені вдалося з’ясувати і довести, що в СРСР фактично не було двічі й тричі героїв Радянського Союзу. — І таке може бути? — Так, а все, що нам розповідали, — радянська пропаганда. Справа в тому, що в сорокових роках Сталін видав наказ про нагородження військових льотчиків, які збили 20 і більше літаків ворога, званням Героя Радянського Союзу. Під час війни деякі льотчики збивали й більше, тому їм вручали не одну, а дві Зірки Героя. Але офіційно про присвоєння звання «двічі герой» документів не існувало, людей так стали називати автоматично.

Коментарі

Залиште вiдповiдь

Читайте також