Рідне місто. Те, що пам’ятаю

2366 0

Пропоновані нижче замітки написані, пишуться і будуть писатися виключно з любові їх автора до Рівного. Приготувавшись до другої третини життя (оптиміст!), я остаточно переконався, що історії мого рідного міста я так ніколи ніде не прочитаю. І справа, власне, не в мені. Історії міста не прочитають, а значить, не будуть знати мої діти й онуки, так само як діти і онуки тисяч і тисяч моїх друзів, знайомих і просто земляків. Всіх тих, для кого Рівне — найкраще місто на світі.

До моста Хто з вас, дорогі читачі, пам’ятає Рівне без моста-шляхопроводу над річкою Устя і залізничною колією? Там, під мостом, де нині іржавіють приватні авто, догнивають старі будівлі й продається дешева горілка на розлив, був до 1964 року центр міста. Якщо йти до залізниці із заходу по Соборній, яка до 1962 року носила ім’я Сталіна, оминути залізничний переїзд було неможливо. Переїздів було два — один власне на вул. Сталіна, другий на вул. Карла Маркса (тепер Пересопницька). Праворуч від переїзду на вул. Сталіна була вулиця Хмільна, у першому ж будинку якої по правому боку були дитячі ясла. Туди мене возила мама на дерев’яному возику. Ліворуч аж до переїзду на Карла Маркса, який існує і досі, розміщувався сквер із високими тополями обабіч, лавами по периметру і клумбою посередині. Доріжка скверу нагадувала доріжку мототреку. Саме там я вже на четвертому році життя навчився обганяти однолітків на триколісному велосипеді по внутрішньому радіусу. Потік автомобілів, який був тоді не дуже великий, йшов паралельно: легкові авто та автобуси рухались по вул. Сталіна, а вантажівки одразу з Дубенської (тоді Ворошилова) повертали на Карла Маркса (тепер там проїзд загороджений). Маршрутів подальшого руху було два: або ліворуч на вокзал та автостанцію, яка була тоді на місці нинішньої стоянки маршруток біля вокзалу, або прямо на Київ. Автобус 9-го маршруту, на якому працював водієм мій батько, повертав до вокзалу одразу за переїздом по вулиці Театральній. Зараз на тому повороті шлагбаум, який не пропускає до «ринку Дикого». Праворуч від переїзду була невелика автостоянка, далі — фотоательє, далі — станція дитячої залізниці, що збереглась і досі. Зліва перед мостом через Устю був розташований центральний міський кінотеатр «Партизан». Колись там, певно, був театр, вулиця ж бо недарма Театральна. Кінотеатр мав величезне фойє, просторий буфет і головне — балкон. Саме звідти нам, малюкам, найцікавіше було дивитись кіно. Однак коли нас водили в кіно з дитсадка, то завжди садили на перші ряди. Як я тоді мріяв стати дорослим і сидіти на балконі! На майдані перед кінотеатром був заклад громадського харчування, не ресторан, але і не проста їдальня. Там батько пив пиво, коли ми йшли з ним додому з бані. Прямо з кафе та кінотеатру можна було вийти на набережну і перейти через Устю по дерев’яному містку. Містків було два — з обох боків залізного моста, по якому проходила вулиця. На місці того місточка, що був праворуч, історично недавно збудували металевий пішохідний міст до згаданого вже ринку. Перейшовши великий міст, можна було зійти на набережну, що вела до стадіону. Йти треба було красивими бетонними сходами. Одразу за житловими кварталами зліва була вулиця Жовтнева (тепер Базарна), а справа — руїни костелу, де тепер органний зал. Височезні шпилі костелу робили його на той час найвищою спорудою Рівного. Обабіч зачиненого храму можна було знайти в кущах і траві цікаві трубки. Ми гралися ними, не знаючи, що ці трубки — залишки зламаного храмового органа. Навпроти зачиненого храму у двоповерховій будівлі розміщалися контори, серед яких була редакція газети (здається, «Зміни»). А сам поворот на Жовтневу увінчувався одноповерховим м’ясним магазином. Повернемося трохи назад і глянемо на місто з висоти нинішнього райвиконкому, де тоді стояв дім, в якому я виріс. Спуск до переїзду періодично заповнювався автомобілями і… возами, які чекали, поки пройде потяг. Доки паровозний дим, а тепловози тоді тільки почали з’являтися, доходив до переїзду, коні встигали «прикрасити» єдину на той час асфальтовану вулицю цієї частини міста. Кінні «екіпажі» зранку тягнулися до базару, а по обіді назад. Старші хлопці інколи допомагали дядькам напоїти коней, набравши відро води з колонки, за що одержували винагороду в кілька копійок. Запаху коней та їхніх «яблук» ми не боялися: довкіл було вдосталь помийних ям, звідки запах був не кращим. Відсутність каналізації у більшості будинків тієї частини міста компенсувалася ямами, куди зносили залишки їжі та процесу її приготування. Інші ями, в одну з яких постійно залітав мій гумовий м’яч, призначалися для сухого сміття. На таких самих ямах стояли і туалети, в основному дерев’яні, у «класичному» своєму вигляді. Людей було небагато, тому періодичні приїзди машин, які ці ями вичищали, вирішували проблему санітарії. На цьому місці розповіді я відчув, що спогади занадто сильно розносять мене у різні галузі життя Рівного початку шістдесятих. Видається, що і транспорт, і дороги, і бані, й магазини, і базари тих часів заслуговують окремого розділу. Так, напевно, і доведеться зробити. До зустрічі за тиждень. (Далі буде)


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Коментарі (всі коментарі проходять модерацію)

Залиште вiдповiдь

Читайте також