Рівнянину Івану Гончаренку 22 серпня виповнюється 91 рік. Полковника міліції називають легендою карного розшуку в Рівненській області. Саме він брав участь в розкритті найгучніших злочинів, які сталися в області в 60-70-х роках минулого століття.
— Ви мріяли бути міліціонером в дитинстві? — Ніколи не думав, що працюватиму в правоохоронних органах. Та й не було часу визначитися з майбутньою професією: друга світова застала мене в 7 класі полтавської школи, де я навчався. Я був підлітком, коли в наше село прийшли окупанти — німці. Мене тричі забирали на роботи в Німеччину, і тричі я звідти тікав. Врешті одного разу піймали разом з трьома товаришами і ув'язнили на три дні, давши півбуханки хліба та бідончик води. Потім вивели до коменданта — статного німецького офіцера. Він наказав, щоб нам видали лопати та щоб ми вирили собі три могили, а на ранок — розстріляли. Його наказ німецькі солдати не встигли виконати: партизани почали стріляти по них з автоматів. Ми, скориставшись ситуацією, вибили двері комірчини, де нас тримали, й втекли. У 1943 році мене призвали служити в армію. Був спершу рядовим, потім — командиром розвідки. По закінченні війни став учителем. Навчав дітей у школі у Дубровиці. Хоча мені пропонували в КДБ йти служити, я не хотів, бо мав на той час вже дружину з дитиною. Пізніше через мій гарний почерк мене працевлаштували у паспортний стіл, проте невдовзі знову ж таки відмовився від цієї роботи — вона була для мене нецікава. Якось прийшов до начальника управління поліції в Рівненській області і попросився сам у карний розшук. Він був надзвичайно здивований, бо ніхто добровільно не хотів йти у цей підрозділ. Мене направили у Здолбунів, потім у Костопіль, де мій попередник залишив по собі 12 нерозкритих кримінальних справ. Я розкрив їх за два тижні. Побачивши такі результати, керівництво запропонувало мені нове призначення — пост начальника комендатури на будівництві підприємства «Азот». Я наглядав за ув'язненими, яких направили на будівництво, щоб вони мали шанс скоротити строк. Під моїм керівництвом одночасно було 2000 засуджених, а загалом було їх 15 з половиною тисяч. — Важко працювати з такими людьми? — Було всяке: і машину мені хотіли спалити, і перестрівали по вечорах — погрожували убивством. Вони ж могли вільно рухатися по території майбутнього «Азоту». Проте все ж я дійшов висновку, що 90% засуджених — звичайні нормальні люди, які в певних ситуаціях повелися необдумано. Звісно, були і не зовсім адекватні. Пригадую випадок із убивцею з Краснодара, якого направили з колонії до нас. Якось застав його під градусом і зробив зауваження. Він до мене огризнувся, назвав «мусором поганим». А наступного дня не вийшов на роботу, ми кинулися до його кімнати — а там нема нікого. Хтось бачив, як ішов він з чемоданчиком на зупинку. Я здогадався, що він втік, щоб повернутися додому в Краснодар, надіслав телеграму у тамтешнє управління міліції. Тож коли він прибув до аеропорту, його вже чекала засада. Скрутили його і повернули до нас, на «Азот». Коли він приїхав, впав на коліна — вибачався та просив, щоб його не відправляли в тюрму. — І все ж як потрапили в карний розшук? — Врешті-решт мене туди забрали, оскільки мав хороші результати в роботі. Мабуть, відправною точкою був випадок з убивством міліціонера. Мене тоді о другій ночі витягли з весілля дочки. У Житині знайшли вбитим 25-річного міліціонера, якого послали в засаду на викрадачів свиней на свиноферму. Як виявилося, там орудувала ціла банда, яка пересувалася на мотоциклі з коляскою. Схема в них була така: вночі приїжджали на ферму, хапали підсвинків, вантажили в мішки та в коляску, а потім — на продаж. Поки двоє орудували, ватажок з обрізом стеріг. Міліціонер засів у засідці із дружинником і став свідком грабежу. Не маючи зброї, він вискочив із кущів і закричав: «Стояти, буду стріляти!». Ватажок банди і пальнув по ньому з обрізу, вбивши на місці. Ми їх вичислили і затримали. З того часу й почав розкривати злочини. — А як щодо загадкових злочинів? — Було убивство в зачиненій зсередини хаті. У селі Стугна Здолбунівського району жив дід. Якось вранці до нього прийшла його дочка, яка проживала в тому ж селі, і не змогла потрапити до хати — двері були замкнені зсередини. Вона злякалася, що батькові погано, і викликала міліцію. Виявили батька лежачим на ліжку з проломленим молотком черепом. А в хату убивця заліз через горище, розібравши попередньо черепицю на даху. Вкрав усі заощаджені дідом гроші та інші пожитки. Ми довго не могли зрозуміти, хто це. Я не міг спокійно спати. Думав: невже убивця розумніший за мене? Ми опрацьовували жителів села. Один каліка (кульгав на одну ногу), який жив на хуторі, викликав у мене підозри — надто він був метушливий, постійно біля нас, оперативників, ошивався. Я заявив, щоб усі чули, що злочин розкрито, і всі міліціонери можуть роз'їжджатися додому. Ми з напарником теж сіли в авто і поїхали, тільки не додому, а на край села. Дочекалися ночі і підійшли до хати кульгавого, щоб за ним простежити. Сиділи ми навпроти входу в хату в господарській будівлі. Напарник шептав мені, що я не правий і напав не на той слід. Проте я інтуїтивно відчував, що копати треба тут. І мої очікування справдилися. О другій ночі скрипнули вхідні двері хати, вийшов той чоловік з жінкою — і до колодязя. Покрутили короб і витягли цебер з величезним рядном, в якому й було награбоване. Проте грошей там не знайшли, а дочка діда наполягала, що вони мають бути. Ми перерили всю хату — нема їх. Мою увагу привернув снопик соломи з обжинок в сінях. Я до нього — а там пляшка, набита грішми так, що лезо не пролізе. Велика сума виявилася — 6,5 тисячі рублів. — То у вас була ота сама інтуїція, притаманна детективам? — Напевно, це так називається. Якесь відчуття мені підказувало, хто злочинець. От пригадую випадок з польським шевцем. Він мав авторитет як хороший майстер, був вихованим і інтелігентним. Жив з дружиною. Було в нього радіо, яке ходили слухати підозрілі хлопці, причому не вітчизняне радіомовлення, а закордонне. Бабі це не подобалося, вона боялася, що діда затримають за те радіо, бо ж в радянські часи це було заборонено. «Ти, діду, не водися з тими хлопаками, бо ж руки у нас із тобою — в єврейській крові». А вони за другої світової виловлювали по ночах євреїв у лісах, де вони ховалися, убивали їх, а їхні пожитки забирали. Баба боялася, щоб про це не взнали. Убити її підговорили діда хлопці. Тож він дочекався, поки вона сяде доїти корову та стукнув її дубинкою по голові. А потім розчленував та закопав останки по всій околиці. І от приходить до нас та каже, що баба зникла безвісти. Ніхто на нього й подумати не міг, а я відчуваю, що дід тут замішаний. Три дні тримав його у СІЗО, але так і не зміг знайти якусь зачіпку. Тож повезли ми діда додому, а попутно обшукали його хату. Мою увагу привернула груба. Я сягнув туди кочергою глибоко і дістав шмат людської щелепи. Тільки тоді дід і зізнався, що то він, та все нам розповів. — Як начальник карного розшуку ви були суворим із підлеглими? — Скоріше принциповим. Коли мій підлеглий виходив на роботу після бурхливого вечора із вживанням спиртного, я казав йому йти додому, протверезіти і прийти під обід. Бо в мене було правило: можеш відпочивати як завгодно, проте роботі, будь ласка, віддавайся на 100%. Щодо начальства, то його не боявся. Міг спокійно сказати главі райвідділку, що він не правий. — Зараз консультуєте поліцію? — Вже ні. У мене зараз спокійне життя. Дружина померла ще 20 років тому. Маю п'ятеро онуків та одну правнучку. З правоохоронними органами підтримую зв'язок, проте тепер все не так, як було раніше. Мені здається, що основа поліції — це оперативна робота, а не палички та свистки, ними нічого не вдієш. У поліції мають служити насамперед досвідчені оперативники, які зможуть навчити й молодь.
Дарина ГУЗЕНКОВА.
