Якщо більшість рівненських митців на Різдвяні свята переважно відпочивають від важких мистецьких буднів, то диригент хору «Воскресіння» Олександр Тарасенко в цей час найбільш зайнятий. Церковні служби, в яких він бере участь із своїми хористами, чергуються з фестивальними концертами та колядуваннями. Минулий рік для Тарасенка та його добре відомого у Рівному хорового колективу був плідним і насиченим. Останнім і, мабуть, найгучнішим акордом стало виконання надскладного твору Сергія Рахманінова «Всенічне бдіння». Напередодні Різдва музиканти видали ще й компакт-диск з цим твором.
— Цим ми здійснили свою давню мрію — поставити такий надзвичайно складний твір. «Всенічні бдіння» — це ціла симфонія для хору, яка складається з дванадцяти частин, виконується півтори години й потребує величезного ресурсу. Жоден з провінційних хорів раніше не брався за такий труд. Тому нам доводилось залучати до проекту окремих солістів — на сцені загалом було 50 чоловік. Те, що проект був реалізований саме у 2008 році, не випадково — ми присвятили його 1020-річчю Хрещення Русі, його навіть благословив архієпископ Варфоломій. Дуже допомогли Російський культурний центр і особисто Михайло Кириллов. Якби не вони, рівняни Рахманінова б не почули. — А виданий диск був записаний на концерті? — Ні, запис ми зробили раніше. Записати цей твір вдалося завдяки фантастичному звукорежисеру Андрію Вавринчуку. — І яка доля цього компакту? — Зрозуміло, що більш ніж тисячним накладом ми його видати не могли. Та й викладати на полиці магазинів немає сенсу — не будуть купувати. А ось продавати на наших концертах — справа перспективна. Нас уже з цим твором запросили в польське місто Катовіце. — У поляків більший інтерес до хорового мистецтва? — Річ у тім, що останні роки я особисто з Польщі «не вилажу». Ми їздимо туди постійно — на концерти, на фестивалі. Згідно з контрактом, раз на місяць співаємо в Краківському театрі «Сцена STU» у театрально-хоровій постановці за твором Достоєвського «Бєси», нещодавно мене запросили поставити у Кракові «Євгенія Онєгіна». Зрозуміло, що вже давно «Воскресіння» не виступає «за поїсти», нам платять нормальні гонорари. Тобто ми наочно демонструємо, що навіть класичний український хор може заробляти на себе. Інша справа, що це ми робимо за кордоном. — Будь-який рівненський музикант, мабуть, мріє про нормальний заробіток, хоча б за кордоном... — Та я не жаліюся, нам вистачає роботи, але мені страшно, що мало роботи саме тут, в Україні. У мене є переконання, що справжній митець повинен служити насамперед своїй країні, своєму народу. Тим більше, що нас тут знають. «Воскресіння» — це аматорський колектив, без зарплатні, без репетиційної бази тощо. При цьому всі виконавці мають вищу музичну освіту, більшість — консерваторську. Ми можемо щось значне реалізувати, наприклад, у Рівному, але ж ентузіазм колись закінчується. Добре, що ми зробили собі ім’я в Європі й нас постійно туди запрошують. Але на Батьківщині уваги замало. Я вже давно добиваюся для колективу статусу «муніципального» — щоб було хоч якесь фінансування. І не раз повторював — Рівне залишається єдиним містом, де немає жодного міського художнього колективу. При тому, що у різні роки аж п’ять наших хорів ставали лауреатами найпрестижнішого українського конкурсу — імені Леонтовича. У колективі є надія, що зі зміною міської влади зміниться і ставлення до нас! Я об’їздив пів-Європи, і мені здається, що там мери міст не займаються дорогами та унітазами. Вони насамперед дбають про імідж свого міста. Дуже часто це добре ім’я допомагають створити саме митці. А у нас, я боюся, влада спохватиться лише тоді, коли «Воскресіння» зникне.
