Наприкінці року у виставковій залі обласної організації Спілки художників відкрилася виставка рівненського художника Олега Безюка. Ім’я у творчих колах не надто відоме, проте після виставки стає зрозуміло — цей художник завдяки яскравим фарбам і сміливим прогресивним естетичним поглядам не зовсім вписується у місцевий соцреалістичний живопис. А якщо подивитись на регалії художника, його біографію та кількість виграних міжнародних конкурсів, взагалі стає незрозуміло — чому про нього було так мало чути. Причиною цього можна назвати хіба що п’ятирічне перебування художника та скульптора у Китаї та його постійні поїздки за кордон.
— Я у 80-х роках після вступу до інституту переїхав у Львів, де прожив до 1997 року. Потім три роки мешкав у Клевані, займався переважно скульптурою. А згодом поїхав у Китай — там ми з сім’єю прожили майже п’ять років. А вже після цього я почав багато подорожувати. Тобто уявлення про світ маю не з телевізора. Побачив, як живуть люди, як працюють художники китайські, американські. І помітив, що на Заході люди більш розкуті, адже якщо у нас внутрішній та зовнішній світи художників більш особисті, то там люди публічні, а тому роботи у західних майстрів значно вільніші. У Китай ми потрапили завдяки пропозиції роботи, яку отримала дружина — викладачка англійської мови. Оскільки я не потребую офіційного оформлення на роботу — художнику штамп у трудовій книжці не потрібен, тому нас і запросили. У Китаї я показав декілька своїх робіт. У місті, куди ми приїхали, є галерея — за площею, як у Рівному «Еко» і «Фокстрот» разом узяті. Загалом, я за всі роки відчув, наскільки поважне у китайців ставлення до двох професій — вчитель і художник. Отже, вони запропонували мені зробити персональну виставку. Перед цим я написав картини з європейським пейзажем і двома молодими китаянками. Малювати в одязі — це ніби одягати, там, де непотрібно. Але китайці настільки пуритани, що коли відвідувачі піднімалися на виставку, а моя картина висіла одразу біля входу, майже всі опускали очі. Оголену натуру вони бояться дивитися. Хоча організаторам сподобалося — мені дали три місяці на «персоналку». Я подивився на зал, приблизно на сто робіт, і запитав: «А менший є?». Врешті, я допросився до приміщення на 25 картин — а за умов страшенної спеки, адже все це було на півдні Китаю, робота була ледь не шахтарською. Власне, тоді я відчув себе мало не «зіркою». Люди прийшли подивитись на європейського художника, адже для них не існує поняття «Україна», «Польща», «Балтика». Загалом, це Європа, а тому це для них екзотика. Після цього успіху посипалися пропозиції з усього Китаю. Але ностальгія — річ велика. Тому ми повернулися додому. — Мабуть, жоден рівненський художник стільки не подорожує, скільки ви. Вдома нецікаво? — Просто є багато запрошень на міжнародні конкурси. Ось, наприклад, восени був у Туреччині. Там на базі Інституту мистецтв Анталії відбувався міжнародний симпозіум-фестиваль зі скульптури. Там ми познайомились із відомим «Атосом» — Веніаміном Смєховим, який якраз знімав документальний фільм про давню скульптуру. Хоча наш фестиваль випадково збігся із зйомками, він запросив нас знятися у стрічці. Більше, ніж знайомство з ним, мене тоді вразило його уміння без підготовки та папірця добре поставленим голосом яскраво розповісти про древню культуру. — А яка мета подібних, мабуть, недешевих заходів? — Якщо тобі, як художнику, є що сказати, тобі надають усі умови — житло, стипендію, матеріали. Будь ласка, реалізуй свою концепцію. Але це змагання, тут обирають найкращих, відповідно до вимог самого конкурсу. Я ось отримав такого собі скульптурного «Оскара», сказав: «Дякую мамі, татові, Батьківщині» (сміється). До речі, особливо у Туреччині я відчував, що представляю свою країну — за вікном майстерні постійно майорів синьо-жовтий прапор. Усі роботи залишаються організаторам, а продати вони їх зможуть значно дорожче. — Тобто гроші роль таки відіграють... — У нас у країні хороші художники. Проте вони поставлені в дуже погані умови. А тому постійно змушені робити не те, що подобається, а те, що можуть продати. Творчості тут залишається мало. — А вам доводиться працювати заради грошей? — Ні, я давно для себе вирішив, що заради грошей працювати не буду. Мій батько-художник працював для заробітку, а я так не хочу. Для грошей потрібно йти у бізнес. Я згадую, що коли вперше своє полотно продав за дві тисячі доларів, мені було якось незручно — сума здалася занадто великою. Ніби отримав такі великі гроші за звичайну невелику роботу. Щоправда, потім в Інтернеті я побачив, що такі ціни — норма. Навіть дорожче буває. — Повертаємось до подорожей. Кажуть, ви їздили до Таїланду на особисте запрошення короля... — Майже так. Кабінет міністрів Таїланду запропонував скульпторам світу взяти участь у конкурсі воскових скульптур на найкращий подарунок королю на 80-річчя. Я член Італійської федерації монументальної скульптури, а тому мені також надіслали запрошення. Я запропонував свій проект, створений за мотивами однієї з тайських легенд, котрий посів друге місце. Там ставлення до монарха, як до божественної особи, а тому завдяки особистому запрошенню брата короля, їхнього міністра культури, вдавалося швидше владнати усі візові проблеми. Адже у нас навіть посольства Таїланду немає!
