У моєму житті був свій "матч смерті". Наш 9-Г клас у далекому 1976 році проводив принциповий футбольний матч проти 10-го класу за титул чемпіона школи. Матч викликав певний ажіотаж, тому на ньому були присутні і однокласниці, і класні керівники. Ми перемогли. Наступного дня на уроці хімії розпочалась екзекуція. Вчителька хімії, керівник класу, що програв, мала неабияке почуття гумору. До дошки викликала винятково гравців команди-переможниці і методично "розстрілювала".
У моєму житті був свій "матч смерті". Наш 9-Г клас у далекому 1976 році проводив принциповий футбольний матч проти 10-го класу за титул чемпіона школи. Матч викликав певний ажіотаж, тому на ньому були присутні і однокласниці, і класні керівники. Ми перемогли. Наступного дня на уроці хімії розпочалась екзекуція. Вчителька хімії, керівник класу, що програв, мала неабияке почуття гумору. До дошки викликала винятково гравців команди-переможниці і методично "розстрілювала". Ви сподіваєтеся, наш класний керівник заявив рішучий протест і організував пікет під дверима вчительської? Ніскілечки. Ярослав Фелеймонович — вчитель фізики, схожий на Бельмондо у ролі Остапа Бендера, свій урок у 10 класі розпочав із наступної мізансцени. Не викликаючи нікого до дошки, наш месник неспішно, любуючись справою своїх рук, старанно малював у шкільному журналі двійки команді суперників. Недостойне для учнів випускного класу дитяче запитання "За що?" вчитель парирував резонним аргументом: "Ви що, справді вважаєте, що знаєте фізику?". Звичайно, ці оцінки нічого не були варті. Це була не стільки помста, як дотепна гра непересічних особистостей — найяскравіших педагогів мого дитинства. Але уявіть, у що, при бажанні, міг би перетворити цей невинний жарт безпринципний журналіст-пропагандист із бурхливою фантазією. У вбивчому матеріалі фігурували б і самодури-вчителі, і скалічені дитячі душі, і патетичне моралізаторство у дусі радянської епохи. А пропагандисти тієї епохи, треба віддати їм належне, були геніями своєї справи. Недаремно Гітлер оголосив письменника і публіциста Іллю Еренбурга своїм особистим ворогом поряд із підводником Марінеско... У 1947 році НКВС арештувала колишнього начальника поліції зрадника Івана Добробабіна. Яким же було здивування слідчих — саме про їхнього клієнта у свій час писала газета "Красная звезда": "Пусть Армия и страна узнают наконец их гордые имена. В окопе были Клочков Василий Георгиевич, Добробабин Иван Евфстафьевич, Шепетков…". Перед слідчими був один із 28 загиблих героїв-панфіловців, посмертно нагороджений званням Героя Радянського Союзу. Головна військова прокуратура провела закрите розслідування і виявила, що хрестоматійний бій біля роз'їзду Дубосєково насправді був пропагандистським міфом. Панфіловець Добробабін взагалі здався у полон і з 1942 року співпрацював із окупантами. Відомий цілій країні подвиг був вигадкою журналіста Коротєєва, головного редактора Ортенберга та літературного секретаря газети Кривицького. Зокрема, Кривицький визнав, що саме йому належить авторство крилатого вислову політрука Клочкова: "Велика Россия, а отступать некуда — позади Москва". Подібний трюк пропагандисти провернули і з так званим матчем смерті у Києві влітку 1942 року. Сам термін "матч смерті" вигадав такий собі Лев Кассіль у 1943 році, відразу після звільнення Києва. Дійсно, в окупованому Києві з ініціативи місцевої влади відбулося з десять футбольних матчів між збірною українських клубів вищої ліги (динамівців у складі було лише троє) та аматорськими командами угорського гарнізону, німецькими залізничниками та зенітниками. На згадку про ті матчі залишилися фотознімки, на яких українські та німецькі футболісти дружно позують перед камерами. До речі, у 1943 році за таке фото можна було впевнено змінити гітлерівський концтабір на сталінський. Професіонали із хокейними рахунками вщент рознесли аматорів. Німці трохи були ображені такою негостинністю господарів поля, тому оперативно відреагували на сигнал когось із місцевих, мовляв, у команді є агенти НКВС. Гравців було заарештовано, перевірено і відпущено на волю, за винятком трьох динамівців-енкаведистів. Оскільки кадровими офіцерами вони не були, а лише представляли клуб НКВС, їх не розстріляли, а розмістили як неблагонадійних у концтаборі. У лютому 1943 року, через півроку після гучних матчів, німці були дуже знервовані катастрофою під Сталінградом. Тому незначний побутовий конфлікт у концтаборі вони вирішили пригасити з надмірною жорстокістю. Групі в'язнів, серед яких були і динамівці, наказали лягти долілиць і розрахуватися на перший-другий. Кожного другого розстріляли. Всі, хто вцілів після того розстрілу, згадують, що воротарю Трусевичу випадав нерозстрільний, щасливий номер. Але футболіста підвели чи то нерви, чи то допитливість. Він підняв злегка голову і плечі і поглянув навкруги. Педантичний німець, недовго думаючи, випустив кулю у потилицю недисциплінованого в'язня. Посмішка долі перетворилася на гримасу. Ця жорстока та безглузда смерть разюче контрастує із смертю воротаря, зображеною письменником-пропагандистом Євгенієм Кригіром: "Трусевич перед смертью выкрикнул: "Красный спорт победит. Да здравствует Сталин!". У сьогоднішній Росії, як і у сталінській, справно працює пропагандистська машина. Мета пропагандистсько-комерційної стрічки "Матч" — заробити гроші, а заодно повчити патріотизму найменш освічені кола росіян. (Освічені, думаючі росіяни прекрасно розуміють, що це за "продукт" і в ідеологічному, і в художньому плані). "Мне очень понравился фильм. Я даже не знала, что Украина вот так сдалась Гитлеру. Для меня в 35 лет это было открытием. Была с детьми 8 и 15 лет. Мы плакали". Це один із численних відгуків у Інтернеті. Шановна 35-річна пані, ви і не підозрюєте, скільки вам і вашим діткам сюрпризів готує кінематограф! Серед них і розгром інопланетян-окупантів у новому блокбастері "Морський бій". Я так і чую ваше щире, обеззброююче: "Дожила до 36 лет и не знала, что нам, оказывается, угрожали марсиане". А для тих, хто теж вважає, що Україна "так сдалась Гитлеру", нагадаю: українців серед Героїв Радянського Союзу — 2072 особи; слідом йдуть білоруси — 299 осіб; за ними євреї — 107 осіб. Орденами та медалями на фронтах нагороджено 2,5 млн. українців. У 1, 2, 3 та 4-му Українських фронтах етнічних українців нараховувалось від 60 до 80 відсотків особистого складу. У боях на фронтах загинуло 1,377 млн. бійців-українців. Вісім із п'ятнадцяти фронтів Великої Вітчизняної війни очолювали українці. Серед них Кирпонос, Єрьоменко, Черняховський, Малиновський, Тимошенко. 21 українець командував арміями. Серед них легендарні Рибалко, Лелюшенко, Москаленко. Навіть прапор Перемоги на рейхстазі встановлював українець лейтенант Берест, який очолював групу із сержантів-розвідників Єгорова і Кантарія. Але з ідеологічних міркувань його ім'я було обурливо викреслено, і в історію увійшов тандем із росіянина та грузина. Так само у сьогоднішній Росії обурливо намагаються викреслити з людської пам'яті подвиг українського народу і одноосібно привласнити собі Перемогу. Пам'ятаєте слова Путіна про те, що Росія і самотужки виграла б війну з німецькими загарбниками? Я так і бачу, як вона це здійснює у компанії Джамшута і Равшана, без Кожедуба і танків Т-34. Та ще й у німецьких дивізій, що стартували не з Холмщини, а з Сумщини...
