Здолбунівець Сергій Кондрачук, колишній голова облдержадміністрації, а вже півтора року як військовослужбовець «Азову». У соцмережі він висловив свої думки щодо того, як війна поділила людей — на тих, хто воює, і тих, хто в тилу. І яка велика прірва між цими світами — на фронті й у тилу.
— Коли у 36 літ я прийняв рішення спробувати себе у полку, тепер бригаді, то був переконаний, що є повністю психологічно сформованою особистістю. Попередні високі посади та різні життєві ситуації навіювали на впевненість, що війна мене не змінить жодним чином, що моя стресостійкість залізобетонна. Сьогодні я мушу визнати, що помилявся.
...Маючи можливість побути трохи часу вдома на лікуванні, аналізую свій стан. Перші дні — відчуття відрази до усіх цивільних. Несприйняття, чому мої побратими без кінцівок та органів поповерталися на війну, а тисяч здорових чоловіків вона реально не стосується. Далі — відчуття некомфорту, невпевненості, коли ти всюди почуваєшся зайвим. У магазині, на відпочинку з друзями, на сесії обласної ради…
За понад півтора року служби ти розумієш, що скільки б часу ти не спілкувався з дітьми телефоном, вони навчилися вирішувати свої проблеми без тебе. Коли я йшов сюди, то пообіцяв дітям, що повернуся за рік і 2024 ми зустрічатимемо всі разом з «цивільним» татом. Ще восени вони питали, чи дотримаю я слова. Зараз уже й не питають...
Чи реально мати на відстані нормальні стосунки з коханою людиною? Коли чи не кожна розмова телефоном починається з «коли ти приїдеш» та завершується «то коли ти кажеш приїдеш?..». Мої найкращі командири тихо посміхалися на мої ж запитання, хто забере волонтерське авто з Луцька прямо на новорічні свята, хто поїде на благодійний захід у Рівне чи кому їхати домовлятися по Рівненщині за субвенції на бригаду. Але отих кілька днів у місяць-два, які тобі правдами-неправдами вдається вирвати, точно не дозволяють набутися разом та будувати здорові стосунки. На відстані легко ламати, але важко створювати…
Війна — це руйнування, біль, негатив та ненависть. Чи можна в такій системі координат стати кращим, ніж ти був до війни? — риторичне питання з очевидною відповіддю. Є розуміння і цього.
Я точно пам’ятаю одну з мотивацій, чому йшов сюди. Пригадую, коли був головою РДА, до мене на прийом прийшов один АТОвець, якого я знаю ще з дитинства. Випивший, він почав трохи неадекватно вимагати, де «положена» йому земельна ділянка. Зрештою, я не витерпів та скипів:
— Слухай, я давно тебе знаю і знаю, чим ти там займався! Бухав ти там, а не воював!
Він подивився на мене мутними очима і тихо промовив:
— А ти там зі мною був? Ти бачив? Там тебе зі мною не було, щоб ти говорив, чим я там займався...
Я неодноразово розповідав цю історію рідним, і тепер, як би надалі не склалося життя, я зможу легко дивитися в очі кожному. Бо я тут був. І, що найголовніше, я легко дивлюся в очі самому собі з відчуттям, що мені, як чоловіку, не соромно, хоч я і не воював в окопі, проходячи службу — що в розрахунку мінометки (то були холодні сирі підвали, погреби та інші смітники), що зараз в артилерії, де у мене переважно «кабінетна» робота.
«Ухилянство стає мейнстрімом». Я точно не відчув момент, де і коли стався перелом, що більшої поваги у суспільства зараз заслуговують ті, хто знайшов 7–10 к.дол., щоб «проходити службу» на умовному Тучинському полігоні, з’являючись там один раз на тиждень «на построєніє», ніж мої легендарні побратими, котрі побували в самому пеклі. Але все наше життя — це вибір. А життя в кожного з нас — одне. Хтось прийняв добровільне рішення бути тут, маючи 100% бронь. Хтось не збирається витрачати на це свої роки та здоров’я, бо «хай прокурори йдуть і мєнти; а як я попаду до дурного камандіра?», але при цьому із серйозним виразом обличчя розмірковують про кордони 1991 року. Хтось не збирається витрачати своє життя, щоб когось чекати, хтось — волонтерить і донатить і того хватить. Але абсолютна більшість старається війни вже не помічати, згадуючи про неї хіба у такі дні, як цей, коли прилетіло по Охматдиту...
...Мої діти сьогодні ходили купатися на «вісімку». Вони скидали усміхнені фото, і коли я запитую, відповідають, що мають щасливе дитинство… Ми тут, щоб наші рідні могли ходити вдома на цивільні роботи, друзі — їздити на відпочинки, будувати стосунки, жити повноцінним життям. Чи можемо ми помінятися місцями, щоб вони трохи тут, а наша черга бути там? Певно, таки дійсно не всі «народжені для війни» і… кожен в житті робить свій вибір.
Що я відчуваю зараз? Зараз мені страшно. Бо приїхавши кілька діб тому з лікування до своїх на околиці Лимана, я зрозумів, що… потрапив додому. Що в тих двох паралельних світах я сам не відчув, як став почуватися комфортно в цьому другому світі. «Стає ще страшніше повертатися додому назовсім». Ніколи й уявити не міг, що таке зі мною може трапитися. Напевно, уже десь на підсвідомому рівні хочеться «рубати» усе, що пов’язує тебе з тим світом, де ти жив колись. Тут точно легше, коли тебе менше чекають. Плюнути на все, «бути хитрішим» і списатися? Певно, є варіанти, але є й розуміння, що тебе все подальше життя переслідуватиме відчуття незакінченої справи…
Це не АТО, коли військові мали підлаштовуватися під суспільство. Коли ми повернемося — суспільство буде змушене підлаштовуватися під нас.
