Днями у міської влади був чудовий привід згадати про знаний в Рівному заслужений ансамбль народного танцю «Полісянка» — у Будинку культури відкрили новий танцювальний зал, причому подивитися на колектив прийшов міський голова Віктор Чайка, запросивши з собою делегацію німецьких благодійників. Натомість у самої «Полісянки», окрім цього свята, незабаром буде ще одне — 60-річчя відзначатиме людина, яка присвятила цьому колективу 27 років — концертмейстер Юрій Туровський з «Полісянкою» був і в часи розквіту, і в часи проблемні.
— На баяні я вже граю 50 років, як у 1956 році пішов у музичну школу — так з тих пір і живу музикою. Один з викладачів музичної школи звернувся до батьків і попросив, щоб віддали мене на навчання у першу музичну школу. Батьки послухали — так і була вирішена моя доля. Мені поталанило, що я навчався у висококласних викладачів по класу баяна — педагог у кар’єрі музиканта означає дуже багато. Потім я навчався в музичному училищі, звісно, на народному відділі, по класу баяна. Тоді вже це було моє життя. Ще студентом училища я вирішив купити баян. Привіз із Тули, там він коштував 850 карбованців, дуже великі на той час гроші. У батьків їх не було, тому мені довелося працювати цілий рік, збираючи гроші. Музиканти мене зрозуміють, вони знають, наскільки важливо мати якісний інструмент, так би мовити, знайти з ним спільну мову, врешті, підкорити собі. Якщо згадувати свій шлях, то після училища, з 1968 по 1972, працював викладачем Корецької музичної школи, після чого пішов служити в армію. Там теж з баяном не розлучався — був концертмейстером в армійському ансамблі «Солдатська посмішка» при Будинку офіцерів. Після армії працював у Рівному в школі підготовки керівників художньої самодіяльності, де викладав баян і був концертмейстером у танцюристів. А ось у 1979 році мене запросили у колектив заслуженого ансамблю танцю «Полісянка», а через декілька місяців туди ж прийшов і нинішній керівник ансамблю Віктор Марущак. Працювати тоді було непросто. Хоча певний досвід у мене вже був, але, окрім вміння грати, потрібно було знати ще й елементи рухів, інші нюанси хореографічного мистецтва. А танцюристи тоді у «Полісянці» були дуже сильні: сестри Лесик, Віта Костецька, Євгенія Жемчугова, яка зараз керує «Полісяночкою», Людмила Коваль. Особливо мені запам’яталась Оксана Рибак. На жаль, вона рано пішла з життя, але вона і Валерій Стаднюк — це люди, які були народжені для танцю. Всіх важко згадати, але через «Полісянку» пройшло дуже багато талановитих людей. Я радий, що саме з цим колективом представляв Україну та наше місто на багатьох міжнародних фестивалях і конкурсах — ми були в Португалії, Канаді, Польщі, Німеччині, двічі в Італії. Особливо приємно згадати 1993-й рік, коли ми були на фестивалі в Туреччині — це був дуже престижний конкурс за участю багатьох танцювальних колективів з різних країн, де ми виступили досить сильно, посівши третє місце. Нас завжди дуже тепло приймали — українські танці в світі завжди мали успіх. А ось рідна країна більше думала, щоб ми нікуди не втекли — пам’ятаю, що в радянські часи в закордонних поїздках нас супроводжував працівник КДБ — тоді буквально не можна було кроку зайвого ступити без відома нашого супроводжуючого. Але їздити з «Полісянкою» я вже давно не маю змоги — далася взнаки хвороба серця, я навіть одного разу з гастролей повернувся з інфарктом міокарда. Але зараз я можу грати і тому продовжую працювати з колективом. — Який тривалий час переживає певні негаразди... — Я завжди казав — «Полісянка» є й повинна бути. У Рівному це справді народний колектив, який славиться своїми талантами, успіхами. Але без проблем не буває. Зараз у нас немає оркестру, немає грошей, доводиться виступати під фонограму. Для мене це катастрофа, адже я звик працювати з Борисом Забутою. Разом з тим, граю я на баяні, якому вже 25 років. Новий інструмент — теж проблема. Добре, що знайшли гроші й зробили нам нормальний танцювальний зал для «Полісянки» та «Полісяночки».
