Кримінальне минуле порядного бізнесмена

1768 0

Ми у соцмережах:

Кримінальне минуле порядного бізнесмена

Вони не люблять афішувати свою діяльність. Намагаються нічим не виділятися з сірої маси людей. Тому розпізнати на перший погляд афериста дуже складно. А от свою майбутню «жертву» вони визначають безпомилково, і якщо ви ненароком потрапили в їхні тенета, то матимете змогу переконатися у різноманітності та витонченості пасток афериста. Нашому кореспонденту вдалося познайомитися з одним із професійних «кидал», який на відміну від славнозвісного героя Остапа Бендера знає не чотириста «відносно чесних способів відбирання грошей», а лише двадцять. Наш земляк користувався ними майже п’ятнадцять років не менш вдало, ніж головний персонаж книги «Дванадцять стільців».

Зустріч відбулася не в Рівному, а в одному з напівпорожніх на той час ресторанів Острога. До мене підійшов адміністратор і, провівши до столика, який вже був накритий, промовив: «Зачекайте, будь ласка, за кілька хвилин до вас підійдуть». І справді, чекати довго не довелося. За якусь мить двері ресторану відчинились і ввійшов високого зросту, коротко стрижений чоловік спортивної статури. Він пильно, ніби оцінюючи, поглянув на мене, привітався, назвавшись Артуром, і почав свою розповідь.

Щоб навчитись жити, втік з дому За словами Артура, рівенська родина, в якій він народився, не належала до заможних. Крім нього, в сім’ї підростало ще четверо дітей, серед яких він був найстаршим. Батько з матір’ю працювали на кількох роботах одночасно, тому приділяти достатньо уваги своїм дітям вони не мали змоги. Коли Артуру виповнилося тринадцять, він відчув себе достатньо самостійним і вирішив податися в світ, щоб навчитися жити. А вчитися він вирішив в Одесі, де до цього ніколи не був. Зібравши усі свої кишенькові гроші, які складав протягом кількох місяців, і навіть не попередивши батьків, вирушив у подорож. — Я опинився один, посеред незнайомого мені міста, страшенно голодний і без копійки, — пригадує мій співрозмовник. — Єдине, що в мене було з цінного, це механічний годинник, який мені подарував батько на день народження. Мені дуже хотілося їсти, тому вирішив продати годинник місцевому таксисту, а заодно скористатися його послугами, щоб під’їхати ближче до моря. Звичайно, ту суму, яку просив Артур за годинник, він не отримав — грошей вистачило на те, щоб пообідати і дістатися до найбільшого курортного пляжу «Аркадія», де він півдня просидів на березі моря, роздумуючи над тим, як далі жити. Його роздуми обірвав голос молодика, який поцікавився, звідки він і що один робить на пляжі. Артур збрехав незнайомцю, мовляв, сам він із Одеси і просто вийшов прогулятися. Та хлопець йому не повірив: — Ти не схожий на одесита. Якщо не маєш де жити, можеш піти зі мною. Мене звати Олександр. Так почалося знайомство Артура з його майбутнім «учителем».

Крали, щоб прохарчуватись Будинок, у який Олександр привів Артура, був занедбаною чотирикімнатною халупою. Проте це було краще, ніж залишатися ночувати просто неба. Крім рівнянина, там жили ще десять підлітків різного віку, наймолодшому з них було лише сім років. Усі вони дістались до Одеси з різних куточків України так само, як і Артур. Тому його одразу прийняли за свого. Нагодували, пригостили солодощами. Найбільше його тоді вразила купа грошей та золотих прикрас, які недбало були розкидані на столі. Звідки вони це взяли? Втім, запитати про це так і не наважився. Хлопці під вечір десь йшли, залишаючи новачка самого вдома, а під ранок поверталися. Так він прожив на повному забезпеченні з ними кілька днів. А через тиждень до Артура підійшов хлопець, котрий привів його в цей будинок, і запропонував зайнятися «ремеслом», якого пообіцяв його навчити. Робота полягала в тому, що Артур мав відібрати на вулиці в жінки сумочку. Йому для хоробрості налили сто грамів і пішли в місто. Шукати «жертву» довго не довелося. Поруч із зупинкою стояла гарно одягнена жінка середніх років. Він підійшов до неї й поцікавився, котра година. Коли ж вона відволікла свою увагу на годинник, Артур вирвав сумочку і кинувся тікати через двори. Ввесь цей час «вчителі» спостерігали за діями новачка. Перша спроба виявилася вдалою. У сумочці було майже двісті радянських рублів і золоті прикраси. Як зазначив мій співрозмовник, такий легкий «бізнес» йому дуже сподобався. Того ж вечора вони відсвяткували, як казав Олександр: «Вихід новачка в люди». Так вони жили майже півроку, поки одного разу, під час чергової справи, коли залізли на склад побутової техніки, не приїхали міліціонери. Провал справи змусив їх всіх роз’їхатися по своїх домівках.

Друге повернення в Одесу Після того, як мій співрозмовник відчув смак легкого життя, він був переконаний, що обов’язково має повернутися до курортного міста. Власне, так і сталося. Через рік знову поїхав в Одесу. Не встиг вийти з приміщення вокзалу, як до нього підійшла циганка і почала розповідати про життя мандрівника, про його родину, а потім зауважила, що його дідусь дуже хворий, тому якщо зараз вона не поворожить, то старий може навіть померти. — Коли я зрозумів, що це неправда, — пригадав Артур, — було пізно. Відчув на собі вплив циганського гіпнозу. За якусь мить відчув, що по моїх кишенях почав хтось нишпорити. Мені вдалося відволіктись від темних очей циганки і вдарити чоловіка, що обшукував мій одяг. Почалася бійка. Підбігло ще кілька чоловік, один з яких дістав ніж і встромив мені під серце. Артур, непритомніючи, ще встиг побачити, як під’їхала в цей час машина чорного кольору і один з чоловіків на очах у свідків, які зібралися подивитися на сутичку, пострілом у голову вбив його кривдника. Потім Артура поклали в машину і відвезли до лікарні, де він пролежав майже місяць. Як з’ясувалося згодом, його рятівником виявився один із місцевих «авторитетів». Мій співрозмовник припідняв светр і на підтвердження своїх слів показав шрам від ножового поранення. Після того, як Артур одужав, рятівник відвіз його до свого знайомого афериста, що заробляв собі на прожиття різними махінаціями з нерухомістю. Він був лише років на сім старший від Артура, тому спільну мову швидко знайшли. Згодом новий знайомий навчив його всіх тонкощів свого ремесла. — За кілька днів ми могли заробити кругленьку суму, — пригадує Артур, — на тому, що винаймали кілька квартир на місяць, а потім здавали їх заїжджим та студентам на півроку, попередньо розповідаючи їм казку про те, що батьки потрапили в автокатастрофу і перебувають на лікуванні, а тому, щоб якось прожити, вимушені здавати свою квартиру в оренду. Навіть у лікарні були свої люди, які при нагоді дуже прискіпливим клієнтам могли підтвердити цю інформацію. Так і жили. Проте недовго, адже не даремно кажуть, що скільки ниточці не витися, все одно кінець настане. Одного разу Артура зупинив на вулиці міліцейський патруль і забрав у відділок для встановлення його особи. Пояснили, що він дуже схожий на одного молодого чоловіка, який вже понад півроку перебуває у загальнодержавному розшуку. Власне, ці підозри були небезпідставними. Адже після того, як Артур вдруге пішов із дому, його батьки звернулися до правоохоронних органів із проханням допомогти розшукати сина. Коли міліціонери почали грати на почуттях до батьків, вирішив зізнатися, і вже наступного дня по нього приїхала мати.

Блатне життя веселе, але коротке Повернувшись додому, Артур продовжив вдосконалювати навички, набуті в Одесі. Тим більше у Рівному тоді про подібні афери ще навіть не чули. Протягом п’яти років йому вдалося продати близько півсотні квартир, які він видурив різними способами у довірливих громадян. Здебільшого, то були люди, які через ті чи інші життєві обставини, через пияцтво або наркотичну залежність ладні були віддати своє майно майже за безцінь, аби придбати чергову пляшку чи дозу ширки. Потім квартири ремонтували і продавали утричі дорожче. Разом із тим продовжував винаймати житло на місяць і здавати його в оренду на більш тривалий термін. Утім, як відомо, афери залишаються актуальними до того часу, поки про них мало хто знає. Тому згодом такий бізнес у Рівному став неприбутковим і довелося переключитися на інший регіон. Поїхав шукати «лохів» до столиці. Щоправда, пробитися там було складніше, бо на той час в Києві й своїх «Остапів Бендерів», було достатньо. Всі аферисти, які діяли у столиці, мали відповідне прикриття з боку київських кримінальних угруповань. Влазити ж туди в Артура не було бажання — його одеські вчителі неодноразово повторювали, що блатне життя хоча і веселе, все ж коротке. — Я в цьому особисто переконався коли приїхав згодом в Одесу, щоб зустрітися зі своїми «вчителями», — розповідає Артур. — На жаль, жодного з них мені побачити не вдалося. У кожного доля склалася по-різному. Кого вбили, кого посадили, а ті, кому більше поталанило, виїхали з країни. Повернувшись додому, Артур зайнявся легальним бізнесом, бо переконаний, що учні не повинні повторювати помилки своїх вчителів. Тим більше, він з дитинства мріяв про благополучне сімейне життя, а не про тюремні нари. Переломним в його житті була зустріч з дівчиною, яка стала згодом його дружиною. Тепер Артур — добропорядний сім’янин, виховує двох дітей, успішний бізнесмен — має бізнес, пов’язаний з продажем харчових продуктів. Про кримінальне минуле нагадує хіба що блатна пісня «Мурка» — ця мелодія часто лунає з його мобільного телефону.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також