У червні 1996 року з України, яка на початку 90-х мала одні з найбільших запасів ядерної зброї у світі, вивезли останню ядерну боєголовку. З того часу не раз тривали дискусії, чи правильно зробила незалежна Україна, що відмовилася від ядерного статусу. З початком війни на сході були навіть спроби розглянути це питання у парламенті, проте законопроект так і не винесли на голосування. Цього року, з обранням нового президента та парламенту, обговорення вкотре активізувалося. Вирішила втрутитися у державне питання і Рівненська обласна рада, яка, виходячи за свої повноваження, закликала президента, Кабмін та Верховну Раду повернути Україні ядерну зброю.
Після розпаду СРСР в Україні залишилося 1,7 тис. ядерних боєголовок, 44 стратегічних бомбардувальники та 176 міжконтинентальних ракет. Для порівняння, Велика Британія на сьогодні має трохи більше 200 боєголовок, Китай — 280, США та Росія — понад 6000. У жовтні 1991 р. Верховна Рада ухвалила постанову «Про без’ядерний статус України», а у грудні 1994-го разом зі США, Росією та Великою Британією підписала часто згадуваний останні п’ять років Будапештський меморандум, який мав гарантувати Україні повагу незалежності, суверенітету та кордонів. Боєприпаси з України вивозили два роки, і повернути їх тепер не вдасться. Хіба створити нові — на чому й наполягають прихильники ідеї відновлення ядерного статусу України. Серед останніх — 41 депутат Рівненської облради, які минулого тижня проголосували за відповідне звернення до центральних органів влади.
«Ми, депутати Рівненської обласної ради, вважаємо за необхідне в умовах агресії Російської Федерації проти України відновити ядерний статус нашої держави, розпочати виготовлення власної ядерної зброї, — йдеться у зверненні. — Взяті зобов’язання Будапештського меморандуму не були виконані. На нашу думку, такі дії Російської Федерації стали можливими значною мірою завдяки наявності у неї ядерного арсеналу та відсутності його в України. В України є необхідний науковий та промисловий потенціал для виготовлення ядерної зброї».
Автором проекту звернення виступив голова фракції «Батьківщина» Микола Кучерук. До слова, у березні 2014 р. нинішній обласний депутат Валентин Королюк (теж представник «Батьківщини»), будучи народним депутатом, виступив співавтором законопроекту про відновлення ядерного потенціалу України, проте до розгляду в сесійній залі так і не дійшло.
— На мою думку, Україна та українські науковці готові до відновлення ядерного статусу, але головне те, що, окрім нас самих, нас не захистить ніхто, — зазначає Микола Кучерук. — Будапештський меморандум не працює, тому потрібно захищати самих себе, а не перейматися, що там подумає Європа чи ще хтось. Україна була третьою у світі за ядерним потенціалом, ми мали зброї, мабуть, більш ніж на 100 млрд доларів, а що отримали взамін? Папірчик, один з підписантів якого на нас напав.
Для відновлення ядерної зброї можна видати внутрішню позику, щоб українці могли купити облігації, як було після Другої світової. А потім держава, коли стане багатою, розрахується з простими людьми.
За підрахунками видання «Слово і діло», на відновлення ядерного статусу (якщо говорити про технічну та фінансову складові) Україні потрібно 5-7 років та 200-300 млн доларів щорічних інвестицій. Але справа не лише у величезній сумі. Заява про відновлення ядерного статусу спровокує критику Європейського Союзу та США, а отже, Україна може втратити фінансову підтримку, що, у свою чергу, спровокує інфляцію та спад в економіці. Ризикувати цим парламент поки не береться. Принаймні законопроект про відновлення ядерного статусу не подала ще жодна фракція. А на звернення Рівненської облради Верховна може відреагувати як зазвичай — тобто ніяк.
— Ця тема обговорюється не перший рік (петиції, статті, вислови експертів та політиків), тому генерування такої ініціативи з боку обласної ради не є топ-новиною, — зазначає нардеп від Рівного Олександр Ковальчук, який входить до фракції «Слуга народу». — Стосовно моєї позиції, то вона однозначна. Я — за відновлення. Якщо країна має потенціал — науковий, фінансовий і практичний — та не має юридичних або міжнародних перешкод, потрібно всерйоз розглядати таку можливість. Проте ця можливість — не тільки безпека, а й величезна відповідальність. Це рішення потребує системного обґрунтування.
Алла САДОВНИК.
