Наш земляк Ростислав Воронко — творча людина, більше відома за кордоном. Він відреставрував три німецькі храми XVI-XVIII ст., підкорив серця німців своїми картинами та здобув прихильність українських шанувальників малярства. І все ж Ростислав Воронко каже: «У чужій країні жити складно, яким би ти професіоналом не був». І додає: «З радістю працював би вдома. Але мені ніхто не пропонував».
— Пане Ростиславе, ви виросли на Радивилівщині, згодом вступили до Львова на факультет декоративно-ужиткового мистецтва, проте дипломну роботу захищали у Польщі. Як це сталося?
— У 1998 році українська школа №17 ім.Маркіяна Шашкевича з польського міста Перемишль звернулася до Львівської академії мистецтв з проханням допомоги прикрасити інтер’єр школи. Тоді всім дипломникам надавалася можливість взяти участь, але багатьом заважало те, що у школі мало було місця для свободи творчості. З усього потоку погодилися лише двоє: я та мій одногрупник Віктор Кошак. Звичайно, підібрати тему для дипломної роботи було нелегко. У довгих пошуках народжувалась ідея. Та коли пролунав вірш Богдана Лепкого «Журавлі», я зрозумів, що це саме те, що мені потрібно. Захист пройшов на відмінно і залишився у спогадах на все життя.
— А як ви потрапили на роботу в Німеччину?
— Були спроби залишитися у Львові. Та поїздки до Німеччини з етюдником через плече привели мене до мистецько-культурного центру в місті Бєсков, старого замку, який багато разів перебудовувався для різних потреб. Нині у ньому знаходиться єдиний у Німеччині архів робіт художників часів Німецької Демократичної Республіки. Там є три майстерні для художників, кімнати для письменників, виставкові зали. Часто там проводяться різноманітні фестивалі та концерти. Одну з цих майстерень орендував і я протягом багатьох років.
Згодом знайомі, знаючи мій професійний рівень, запропонували взятися за реставрацію церкви XVIII ст. в селі Крюґерсдорф. Я погодився. Мені було цікаво дізнатися, як же цей процес відбувається у Німеччині. Відмінності є. Перш за все, реставраційні роботи у Німеччині контролює організація із захисту пам’яток архітектури, яка не допускає жодної самовільної «творчості». В Україні ж часто ремонтують, а не реставрують. Так, на Рівненщині бачив, як стареньку церкву оббили вагонкою. В Німеччині такого б ніколи не допустили. На церкві XVII ст. місцеві жителі хотіли встановити ринви для стоку дощової води, але організація із захисту пам’яток архітектури не дозволила їм це зробити, адже такого пристосування три століття тому не було. Також є різниця в Німеччині між реставруванням малюнка і його перемальовуванням, чим часто займаються в нас.
|
 | Храм у німецькому селі Ґьорсдорф |
— У Німеччині схвально відгукуються про ваші реставраційні роботи у місцевих церквах.
— У кожну церкву вкладено часточку моєї душі. Проте храм у німецькому селі Ґьорсдорф став для мене особливим, оскільки дуже багато зусиль було вкладено у реставрацію вівтаря і відновлення трьох майже втрачених ікон. Одним із цікавих моментів було те, що під час роботи я віднайшов сюжет двох ікон у гравюрах бельгійського майстра XVI ст. Яна Саделера. Реставрація вимагає багато знань з історії, мистецтва, технології, а також ювелірної майстерності у виконанні робіт.
— В Україні нині проблема з якісними реставраційними роботами. Одні кажуть, що немає професіоналів, інші стверджують, що проблема — у відсутності фінансування. Чи не пропонували вам долучитися до відновлення архітектурних пам’яток України?
— У нас немає чіткого контролю держави за реставраційними роботами. Часто пам’ятки культури потрапляють під владу місцевих громад, які роблять з ними, що хочуть. У Німеччині також є свої проблеми. Та справа виглядає значно кращою, коли є зацікавлення і фінансування з боку держави. Мені ніхто не пропонував долучитися до реставраційних робіт в Україні, але я б з радістю працював вдома. Адже в Україні проживає моя сім’я.
— Багато хто сприймає реставрацію як «ремонт» на найвищому рівні. А як ви ставитеся до своєї роботи? Чи живе у виконаних вами проектах не лише дух першоавтора, а й ваш?
— У процесі роботи ти ніби реставруєш душу і у втрачене вкладаєш своє. Під час реставрації потрібно намагатися повернути все в його первинний стан, використовуючи технологію і рецепти того часу, не прикрашати і не вдосконалювати. Тоді ти можеш доторкнутися до забутого і повернути час у зворотному напрямку.
— Ви знані не лише як реставратор, а й як художник. У вашій галереї — і живопис, і графіка, і натюрморт, і портрет. Розкажіть, будь ласка, про вашу останню виставку «Очима природи».
— Ця виставка ? абстрактний погляд на нас і на увесь наш технічний прогрес. На стінах ? розвішані картини з пейзажами природи, а посеред залу ? червоне та зелене авто, які зробила з картонних коробок моя восьмирічна донька Соломія. У глядача виникає відчуття, ніби на нього дивиться сама природа. Адже ми ? наче діти в очах природи. А простими дитячими машинками виглядають усі наші науково-технічні досягнення. Цього літа у Соломійки було відкриття її першої персональної виставки. На розсуд глядачів вона виставляла картини, намальовані пастеллю та олійними фарбами.
— Що надихає вас на творчість?
— Природа. Люблю бути наодинці з природою, спостерігати за нею, відчувати її, щоб на полотні передати її настрій і стимул. Саме тому пейзаж є моїм улюбленим жанром. Рідко буваю в Радивилові. Та я дуже люблю це містечко. Тут я народився, тут живуть мої батьки, рідні та друзі. А найкращі мої спогади — з дитинства.
