Понад дві тисячі кілометрів автодоріг довелося подолати шістьом українським жінкам-посадовицям та політикам, щоб виступити перед Конгресом місцевих та регіональних рад Ради Європи у Страсбурзі. Рівненщину представляла депутатка обласної ради Світлана Богатирчук-Кривко, яка уже багато років є членкинею української делегації. Про те, що саме обговорювали, яку допомогу отримають українські міста та як делегацію РФ вигнали з Конгресу, пані Світлана розповіла «РВ»:
— Конгрес відбувався у Страсбурзі з 21 по 24 березня. Ми спеціально приїхали на день раніше, щоб переговорити з іншими делегаціями, провести засідання політичних груп і підготувати аудиторію до наших виступів. Зустрічей було дуже багато, адже до складу входять представники 46 країн. Перед поїздкою ми довго вагалися, чи, може, краще провести зустрічі онлайн. Але все ж вирішили їхати — європейці мають бачити, що ми не боїмося. І ми мали використати кожен міжнародний майданчик, щоб воювати проти путінської пропаганди, якої досі вистачає в європейських країнах. Добиралися кілька діб приватними авто. Деякі з моїх колег узяли із собою дітей, адже залишати в Україні їх було небезпечно. І я рада, що ми все-таки прибули.
Цього разу з 12 членів делегації нас було всього шестеро і лише жінки: окрім мене, приїхали голова Миколаївської обласної ради Анна Замазєєва, Юлія Вусенко з Волині, Оксана Деркач з Полтавщини та Тетяна Гоян з Івано-Франківщини, голова Харківської обласної ради Тетяна Єгорова-Луценко. І ми змогли переконати аудиторію у тому, що ситуація дуже серйозна, що це трагедія для всього українського народу. Що війна почалася не 24 лютого 2022, а ще 2014-го. Хотіли, щоб вони відчули — якби ці санкції проти РФ було введено ще вісім років тому, то, можливо, нині все було б інакше.
До речі, коли розпочиналася сесія, у Конгресі завжди звучав лише гімн Ради Європи — це «Ода радості» Бетховена. Але вперше після нього прозвучав гімн України. Це було неймовірне відчуття.
— Як реагували європейці на виступи української делегації?
— Центральним питанням цього разу була саме війна РФ проти України. І я ще не бачила такої підтримки від інших делегацій. Виступи короткі, дають всього по кілька хвилин, і говорити треба коротко і по суті. Тут ніхто не грається в демократію — якщо вийшов час, то мікрофон просто вимкнуть. Але вперше нам дозволили говорити не англійською, а українською, і це теж було надзвичайно. Разом з європейськими колегами ми уклали та проголосували Декларацію проти війни, яку розв’язала РФ. Я була однією з авторів документа, і скажу відверто, було багато правок. Зокрема, я домоглася, щоб російську агресію назвали саме війною, а не «локальним збройним конфліктом», як було на початку. У цій декларації засудили дії РФ, визнання нею так званих ЛНР і ДНР, йшлося також про підтримку України, про те, що основні цінності Ради Європи — демократія, права людей, свобода. Підтримують наміри України щодо вступу до ЄС.
Коли ухвалювали декларацію, то «проти» не було жодного голосу, так само не було й тих, хто утримався. Усі 109 присутніх проголосували «за». Але ми добре бачили, хто саме і з якої делегації під час голосування декларації вийшов із зали… Країни та імен назвати не можу. Але я їм це пригадаю потім.
А коли в Конгресі слухали питання, як навчати дітей цілей сталого розвитку, то я розповіла, як зараз живеться дітям в України. У наших малюків, у підлітків та їхніх батьків одна мета — вижити. У половини залу були сльози на очах, навіть у чоловіків. До речі, під час одного з виступів у мене з телефону несподівано почала звучати сирена — я так і не вимкнула додаток «Повітряна тривога». В першу мить було незручно, а потім подумала: нехай чують. Нехай хоч на мить зрозуміють, як це жити у постійному страху за безпеку своїх дітей. Так само вчинили і мої колеги з Волині та Миколаївщини.
— Чи була присутня російська делегація?
— Ані російського прапора перед палацом Ради Європи, ані делегації з РФ — ми були дуже задоволені. Знаєте, це вперше за всю історію Ради Європи. Комітет міністрів — одна з найголовніших структур Конгресу, виключив РФ з ради Європи ще 16 березня. І завдяки прийнятій декларації це триватиме до того моменту, доки не буде повністю відновлено територіальну цілісність України, враховуючи Крим!
— Кілька років тому Ви згадували, що найбільше нас підтримують саме британці, поляки та прибалти. Хто тепер наші найбільші союзники у Раді Європи?
— Підтримка безпрецедентна з усіх сторін. Навіть від представників тих країн, які вважаються сателітами РФ. Підходили серби й пропонували допомогу, просили не порівнювати їх з їхнім урядом. Ми дорікали грузинам за політику їхнього уряду, який не підтримує санкції проти РФ, а вони відповідали, що інакше їхня держава припинить існувати. Але люди все розуміють, їм соромно за чужі дії. Найбільше ж нас підтримують Польща, країни Прибалтики, Великобританія, Швеція, Норвегія, Італія.
— Чим нам допоможуть європейці?
— Треба розуміти, що це депутати місцевих рад, а не уряди, вони не можуть забезпечити нас зброєю. Але можуть допомогти іншим. У Конгресі напрацювали дві платформи допомоги, які розпочинають роботу уже за кілька днів. Одна з них стосується підтримки українських громад — це була ініціатива Палати місцевих рад. Ідеться про конкретну фінансову, гуманітарну та іншу допомогу для наших міст та громад. Наприклад, у Конгресі багато говорили про те, що італійці готові відбудувати театр в Маріуполі, а ще одна країна — пологовий будинок. Тобто ця платформа діятиме не лише під час війни, а й після перемоги України. Це про партнерські зв’язки, які діятимуть і надалі. Кожна українська громада може долучитися, сформувати перелік своїх потреб і знайти собі партнера на сайті www.cities4cities.eu.
Друга платформа допомоги стосується українських біженців, яких зараз масово приймають європейські країни — від Польщі до Італії.
— Як європейці ставляться до українських біженців?
— Ми побували у кількох центрах допомоги біженцям у Польщі, у Празі, в Страсбурзі, спілкувалися з нашими біженцями. Великі міста переповнені. У самому Страсбурзі уже нікуди селити українців, тож розміщують по селах за 300 км звідти. Європейці допомагають усім, чим можуть — від харчів та одягу до фінансової підтримки і поселення. Зокрема, йдеться і про те, щоб наші діти долучалися до освітнього процесу цих країн. Але чули про наших біженців не тільки позитив. Були історії про тих, що мають завищені потреби і таке інше. Європейці не мають питань до жінок, до матерів з дітьми. Але їх дивують чоловіки, особливо молоді. Склалося враження, що деякі люди просто сиділи на валізах і у перші чотири дні рвонули через кордони, щойно з’явилася така можливість.
Додому я поверталася з різними думками. Коли їдеш ідеально рівними європейськими дорогами і немає повітряних тривог, думаєш — ну за що це нам? Чому Україна не може жити так само вільно і спокійно? А потім з’явилося відчуття внутрішнього спокою, бо ми все-таки донесли до Ради Європи правду про те, що відбувається в Україні. З російською пропагандою потрібно боротися усюди. Нас багато розпитували іноземні журналісти, як напряму, так і через месенджери. Тим самим італійцям ми дали інтерв’ю для 8 газет та одного каналу. Уже домовлено про інші зустрічі. Чимало людей вірять і хочуть нашої перемоги. Тепер справа за нами.
Олена РАКС.
