Минулої суботи після п’яти з половиною років російського полону повернувся додому 55-річний Микола Карпюк — рівнянин, колишній токар заводу «Газотрон», а згодом — один з керівників УНА-УНСО та «Правого сектора». В аеропорту пана Миколу зустрічали дружина Олена та син Тарас. Карпюк не приховує радості від того, що вдома, та планує повернутися в українську політику.
— Вистрибую з усього одягу від щастя, бо вдома, — усміхаючись говорить Микола Карпюк. — Для того, щоб зрозуміти, що таке Україна, потрібно хоч трохи побути у Росії, в їхньому «совку» і закріпаченні. Тоді відчувається ціна того, що ми здобули для України, — волі. Ця воля, ця атмосфера відчувається на кожному кроці, вона у нашому суспільстві. Мислення у наших людей зовсім інше. Після повернення ще й не дуже мав час де бувати — нас одразу відправили у «Феофанію». Проте все ж на вихідні поїхав додому, і в неділю зранку перше, що зробив, — погуляв з родиною у парку Перемоги. Полюбувався тим, як кияни з родинами прогулюються, яка чистота та охайність навколо. Це таке велике задоволення — прогулюватися з рідними. Ці емоції не можна передати словами. У понеділок повернувся до лікарні. Я-то почуваюся добре, але кажуть, що потрібно пройти обстеження. Треба — значить треба.
У полон Миколу Карпюка захопили у березні 2014 року. Лише у вересні 2015 року до ув’язненого допустили українських консулів та адвокатів. У 2016-му, звинувативши Миколу Карпюка у вбивствах російських військовослужбовців, його засудили до 22,5 року ув’язнення.
— Пане Миколо, про це не раз вже говорив ваш адвокат. Тим не менше: як ви потрапили у полон?
— Мене запросили на зустріч з керівництвом Росії. Знайшлися такі «красавци», які заявили, що у дружніх відносинах з президентом Путіним і в них є інтерес налагодити контакт та діалог. Переговори велися через людину, яку я добре знав і якій довіряв. А в ситуації, коли була крайня напруга між Росією та Україною і ми очікували агресії з боку Росії, звичайно, і я вирішив поїхати. Проте одразу на українсько-російському кордоні нас заарештували. З Брянська мене повезли в Єсентуки, де сказали, що я начебто великий злочинець, який у 1994-1995 роках брав участь у воєнних діях у Чечні. ФСБ чудово знає, хто брав участь у бойових діях, а хто ні. Я розумів, що цю ФСБшну справу розкручуватимуть, але навіть і не думав і в страшному сні не бачив, що може бути настільки велике ігнорування закону.
— Тривалий час російська сторона приховувала, де саме вас утримує, і не давала зв’язатися з рідними та адвокатами. Чому?
— Логіку цих людей дуже важко зрозуміти. Вони роблять такі дивні речі, що знайти їм пояснення неможливо. А ще у них є дурний принцип: показати, що вони «самиє вєлікіє». Я їм казав: «Знаєте, панове, древня мудрість говорить: самодостатні й великі народи ніколи не розказують про свою велич, вони і так це знають, тому складати собі ціну їм не потрібно. А у вас ця манія величі від якогось комплексу меншовартості. Через цей комплекс ви і дурниць стільки наробили». Але мене, до речі, у Челябінськ відправили тільки тому, що наші консули так росіян дістали, що протидіяти вони вже не могли.
— Як змогли врятуватися у в’язниці, не втратити внутрішню рівновагу?
— Я себе не рятував — кожен з нас давно вже врятований. Всі ми — діти Отця Святого. І відчуття єдності з Ним давало мені багато. Окрім того, я розумів і так і казав: ви мене судите за те, що я — українець. Ні в яких бойових діях я не брав участі, ніяких злочинів на території Росії не вчиняв. Усвідомлення приналежності до української нації й відповідальність через це дуже мобілізовують. Але не можна сказати, що під час відбування покарань були загрози мені. У тюрмі та на етапі працівники цих установ до мене ставилися людяно. Не можу про них сказати поганого слова.
— Співкамерників-провокаторів не було?
— В основному я був у камері сам. Тільки у СІЗО у Грозному та Владикавказі були співкамерники, але вони — нормальні люди.
— Попри те, що суспільство радіє поверненню «бранців Кремля», дехто вбачає у цьому обміні полоненими відступ України перед Росією. Як ви оцінюєте обмін?
— Я не знаю, як відбувався процес обміну, хто його вів та на яких підставах все оформлено. Але не буду лукавити: я радий, що це відбулося. Я був вражений солідарністю, яку мені висловили українці. Я був вражений, наскільки фахово працює наша консульська система, дипломатична служба. А сам обмін я все-таки розглядаю у контексті міжнародних подій. На сьогодні Росія поставила себе у таку ситуацію, що їй уже потрібно виходити із самоізоляції. Є посили і з боку Європи, і з боку Америки з вимогою вести діалог. Мені здається, що цей обмін відбувся винятково завдяки тому, що Росії було потрібно продемонструвати, що вона йде назустріч міжнародній спільноті, проявити гуманізм. Тим паче, що у самій Росії ситуація нестабільна: непевність з виборами у Москві, відбувається серйозне соціальне напруження, оскільки молодь почувається не досить зручно. Путіну, російській владі було вкрай потрібно показати себе у трохи іншому ракурсі. І якщо це відчула і цим скористалася нинішня українська влада, то її за це потрібно похвалити. Це свідчить, що вона чітко відчуває політичну атмосферу та кон’юнктуру. А це від влади вимагається у першу чергу. Проте у Росії ще багато наших ув’язнених побратимів і їх потрібно також звільнити — їм там не солодко.
— Ви повернетеся в українську політику?
— Я з неї не виходив поки що (сміється. — Ред.). Звичайно, візьмуся знову активно до справ. Не знаю, правда, що зараз відбувається в УНА-УНСО, «Правому секторі» та й загалом в українській політиці. Від тієї інформації, яку отримую з різних джерел, усвідомлюю, що йде процес зміни поколінь в українській владі. На зміну моєму поколінню приходить молодь. І це дуже позитивна динаміка, але хотілося б, щоб вона була спрямована в конструктивне русло. Хочу бути максимально ефективним для України, проте сказати, чим займатимуся, поки не можу. Мені потрібно зібрати дуже багато інформації, переговорити з багатьма людьми, перечитати немало про події, які відбулися. Але якби українці тільки розуміли, які вони герої — бо вистояли. Одна з головних причин перемоги України полягає у тому, що українці зберегли єдність. Я бачив, як до кінця літа 2014 року «обламалися» ФСБшники, які мали плани похитнути Запоріжжя, Одесу, Харків. А вони не змогли — українці не повелися.
Алла САДОВНИК.
