Так у нас було завжди. Навіть у комуністичні часи коли окремі газети виходили мільйонними накладами. Бо то були не газети. Про справжні газети ми знали із закордонних фільмів, де всі боялись журналістів як вогню. У нас же було навпаки – усього боялися самі журналісти і, відповідно, газети, куди вони писали. Кого боялися? Хазяїна, яким на той час була влада. Тому про новини ми дізнавалися тоді не з газет, а з інших джерел.
Здавалося, що після набуття нами омріяної незалежності все мало би змінитися. Не змінилося. Газет, щоправда, з’явилося багато, але у кожної був хазяїн, який вказував що тій газеті писати. В результаті все відбувалося у відповідності до відкритого мною років двадцять тому закону. Цей закон стверджує, що власник газети, який дозволяє їй писати лише те, що йому до вподоби, врешті стає єдиним тої газети читачем.
Отак Україна опинилася без газет. Бо нема у нас видання, з-за якого би не стирчали вуха всім добре відомого власника. Таке видання може зватися газетою, але насправді це щось інше. І за кордоном це добре знають. Тому їхні президенти й не дають нам інтерв’ю. Навіщо говорити з тими, кому заздалегідь ніхто вірить?
Врешті ми дожилися до повного абсурду – керівництво країни дізнається про новини із анонімних каналів в інтернеті. А що їм робити, коли в Україні не існує жодного видання і жодного журналіста з серйозною репутацією і широкою аудиторією? Тож Байден, якби й хотів, не мав би кому у нас дати інтерв’ю.
Безвиході цій ситуації надає те, що навіть коли б до нас впав би з неба незалежний і об’єктивний видавець, який би хотів створити справжню газету, а не те, що у нас так називається, йому би ніхто не повірив. А дехто запропонував би гроші за те чи інше, а дехто почав би погрожувати...
Коротше, немає у нас газет для їхніх президентів. І для нашого теж!
