У перші дні війни вулиці українських міст, а також автомобільні дороги зарясніли показчиками, що посилали російських агресорів на три літери. Думати про те, що це таке і навіщо, у ті гарячі дні не було коли. Напевно, так треба – вирішував кожен із нас і йшов або їхав далі. Тепер ніби є час зупинитися і подумати. Хоча би про те, кому адресувалися оці всі непристойні прокльони, які до цього писалися винятково від руки на парканах.
Агресорам? Навряд чи хтось повірить, що ворожі танкісти чи десантники мали злякатися плаката із матюками на вулиці Костополя чи Острога. То навіщо тоді?
Мені тепер здається, що таким чином автори поліграфічно виготовлених матюків, самі про це не здогадуючись, посилали за тою адресою самих себе разом із усіма, хто ці витвори бачив. Чи може вони думають , що оті х»ї на вулицях надихають людей на працю, а дітей на навчання?
І це стосується не лише вуличної наочності. Батальйони українських активістів наввипередки кинулись нині «звертатися до росіян» аби їм щось пояснити, а коли не зрозуміють – послати. І це теж все у самих себе. Бо практично кожен із нас говорив у ці дні із родичами, знайомими чи колегами на росії. І що ви від них почули? Отож! Тому що наші вороги є нашими ворогами і будуть ними у найближчій і не дуже історичній перспективі. По ворогах треба стріляти, відповідаючи на напад смертельною зброєю та незламною волею, а не брудними матюками, яких вони не бояться бо ними розмовляють.
Думаю, що всі охочі вже послухали як ворожі вояки розмовляють зі своїми матерями. Вони самі вже давно себе послали і будуть там до скону. Але ж ми не такі! У нас так не говорять навіть у казармах! То навіщо оті плакати по вулицях? Кого вони мають переконати і в чому?
Кажуть, що це добре, що навіть під час війні в Україні немає цензури і всі пишуть та говорять все, що думають. Коли так, то давайте доведемо самі собі, що наші думки глибші і довші за те брудне слово із трьох літер, яким нехай розмовляють наші вороги.
Поки ми їх не знищили.
Микола НЕСЕНЮК.
