Того вересневого ранку в школі нам сказали, що уроків сьогодні не буде, попередивши, щоб ми нікуди не розходилися. За півгодини нас зібрали у шкільному дворі та повели до пивзаводу, що знаходився неподалік школи на центральній вулиці. Навпроти ще вчора, здається, був затишний сквер із лавочками, клумбами та трансформаторною будкою. Тепер скверу не було – його повністю засипали та забетонували, встановивши посередині постамент. На постаменті стояла свіжопофарбована самоходка часів другої світової війни. Оце все в нашій присутності тоді урочисто відкрили.
Було це у вересні 1974 року і нам, десятикласникам, було до цього монументу цілковито байдуже. Лише дехто із нас, чиї батьки були військовими, обговорювали цю самоходну артилерійську установку і дивувалися, чому на постамент поставили саме її, а не танк Т-34, як усюди.
Ми тоді думали зовсім про інше. І аж ніяк не про «вєлікую атєчєствєнную» війну, якою нам за десять років школи прогризли всі вуха. Щоденні нагадування про «подвиги» сприймалися тоді нами як дощ чи вітер, яких не уникнути і до яких байдуже.
Серед нас були як діти та онуки отих «визволителів», так і діти та онуки тих, кого вони «визволяли». Але дискусій на цю тему між нами не пригадую. Ми покірно ходили на мітинги та демонстрації, стояли у «почесних караулах», думаючи при цьому або про наступний футбольний матч, або про вчорашній фільм по телевізору, або про те, кого Людка запросила минулої суботи на танець…
Дискомфорт з приводу отого монументу із самоходкою, поставленого за сто метрів від будинку, де я виріс, почався для мене вже у дев’яності. Було якось незручно за місцеву владу, яка одночасно ставила монументи «героям УПА» і покладала квіти до ще радянського «вічного вогню», який вмикали з цієї нагоди на декілька годин мов конфорку на кухні.
Я дивився на старшокласників, яких водили зі школи на ці заходи, і згадував отой день у вересні 1974-го, коли у нас не було уроків і нас повели на відкриття монументу…
Тепер все це нарешті закінчилося. Самоходку зачепили автокраном, поставили на платформу і забрали геть від пивзаводу, де вона простояла майже півстоліття.
Дійшло нарешті до влади, що монументи «радянським воїнам» в Україні недоречні. Дійшло лише після того, як правнуки тих «визволителів» знову рушили на нас танками та самоходками. Якби не це, то наша влада і досі носила би до цих монументів квіти та запрошувала українців «на шашлики» 9 травня.
Тому що усі попередні тридцять років нашої незалежності наша влада боялася цього не робити. Боялася, що у Москві «не так зрозуміють». Боялася, що діти та онуки тих «визволителів» за неї не проголосують.
Боїться, як виглядає, і досі. Бо знищення пам’ятників «радянським воїнам» відбувається нині за рішеннями місцевої, а не центральної влади. І я боюсь, що Зеленський і досі думає, чи нести йому квіти 9 травня до «вічного вогню» у Києві, чи таки загасити цей вогонь назавжди, щоб більше не смердів. Нехай би думав швидше!
Микола НЕСЕНЮК.
