Вивести не вдавалося. Однією із причин було те, що Олег Блохін, беззаперечний лідер команди упродовж попередніх п’ятнадцяти років став вже не той. Блохіну було вже під тридцять п’ять і він втратив головну із своїх футбольних чеснот – реактивну швидкість, яка і робила його кращим футболістом «Динамо» і одним із кращих футболістів Європи. Олег намагався змінити свою гру, відходив назад, розпочинав атаки, словом, шукав собі інше місце на полі. А місця цього вже не знаходилось. Саме тому того року Лобановський, вже не брав Блохіна до збірної, яку очолював одночасно із «Динамо». Але не ставити Блохіна у склад «Динамо» він не наважувався – видатний футболіст мав сам зрозуміти коли йому слід завершувати кар’єру.
Сталося так, що саме у грі проти «Рейнджерс» Олег Блохіни міг забити свій трьохсотий гол у офіційних матчах. Він би це і зробив після того, як у ворота шотландців (тоді у команді із Глазго справді грали шотландці) був призначений одинадцятиметровий. Блохін вже встановлював м’яча на позначку коли Лобановський підвівся з тренерської лави і, підбігши до поля, крикнув щоб пенальті бив Михайличенко. Забитий ним гол залишився єдиним у тій грі, а за два тижні у Глазго кияни програли 0:2 і вибули із розіграшу. Що цікаво, на останніх хвилинах тої гри у Блохіна був чудовий момент аби забити і вивести команду далі за рахунок «виїзного голу», але він той момент не використав. Трьохсотий в кар’єрі м’яч йому довелося забивати у Харкові «Металісту» з одинадцятиметрового.
Для мене особисто київський матч проти «Рейнджерс» став останнім, коли я, спеціально приїхавши на цю гру з Рівного, на власні очі бачив Олега Блохіна на футбольному полі. Але тоді я ще цього не знав…
