У травні 1984 року стало офіційно відомо, що спортсмени Радянського Союзу не поїдуть на Олімпійські ігри до Лос-Анджелеса. Це було зроблено у відповідь на бойкот попередніх Ігор у Москві, що стався на знак протесту проти збройної агресії СРСР в Афганістані. Спортсмени, тренери та уболівальники здогадувались про це і раніше. Цікавим було лише те, яким буде привід відмови від участі в Іграх, що проходили у США. І тут чи не вперше ми отримали приклад відвертої брехні з боку СРСР.
Якщо за чотири роки до того США та ще десятки країн чітко і зрозуміло сформували причини бойкоту Олімпійських Ігор у Москві, то тепер ми почули плутану заяву про те, що у Лос-Анджелесі спортсменам із СРСР нібито не буде надано «гарантій безпеки». Окрім СРСР, цих «гарантій» прагнули також спортсмени Болгарії, Польщі, Чехословаччини, Східної Німеччини, Угорщини, Північної Кореї, Куби та Монголії. За дивним збігом обставин у всіх цих країнах або стояли радянські війська, або були присутні «воєнні радники» із СРСР. А ось соціалістична Румунія не побоялась тоді «страшної Америки» і послала команду на Олімпійські Ігри не виконавши наказ із Москви.
Всі, хто мав хоч який стосунок до спорту, розуміли, що «безпека» - це повна брехня: радянські спортсмени вже кілька десятків років буквально не вилізали із США, вирушаючи туди щойно отримували запрошення. А ті, хто мав стосунок до армії, не на жарт напружилися. Тому що тоді світ стояв на порозі війни.
Лише ми цього не розуміли. Хоча бачили, що підготовка до неї ведеться на наших очах. Саме тоді «військова кафедра» в інститутах та університетах перестала бути «бронею» від армії – гребли усіх підряд. У Рівному навіть сина першого секретаря міськкому до війська забрали, щоправда, служив Юрко Луценко за три автобусні зупинки від дому – для «синків» тоді створили спеціальну військову частину, де служила купа моїх знайомих, які мали «потрібних» батьків чи інших родичів.
На щастя, Союзом тоді керував напівмертвий Черненко, який замінив щойно померлого Андропова, тож віддати наказ розпочати війну не було кому. А менш ніж за рік померлого Черненка замінив Горбачов, який, на наше щастя, воювати не хотів.
Тим часом у США розпочались Олімпійські Ігри, яких ми не бачили – вперше з 1956 року радянське телебачення не показувало головних спортивних змагань людства. Замість цього нам проказували змагання під назвою «Дружба-84», де виступали спортсмени тих країн, яким СРСР не дозволив поїхати до Лос-Анджелеса. Накачані допінгом «соціалістичні» атлети встановили тоді навіть кілька світових рекордів, але це все було не те!
Ми відчували, як навколо нас ще сильніше замикається і без цього щільна «залізна завіса». Сприймали це спокійно – а що ми могли вдіяти? Особисто я і досі переконаний, що від світової війни нас усіх тоді врятувала жорстка позиція США, яка затисла СРСР у певні органи настільки сильно, що економіка «розвинутого соціалізму» опинилася на межі краху. Так, був ризик того, що СРСР таки розпочне війну, але США тоді ризикнули і виграли!
Нині становище схоже – російські спортсмени відсторонені від переважної більшості міжнародних турнірів і можуть змагатися лише з тими ж кубинцями, північними корейцями та іншими ефіопами і то неофіційно. Та що з цього, коли війна вже розпочалася? Упевнений, що якби росіян відсторонили від світового спорту не тепер, а 2014-го, то ми би побачили спочатку щось на зразок «Дружби-2014», а потім би все пішло як 1984-го.
І може не було б війни…
Микола НЕСЕНЮК.
