- Скажитє, Рабіновіч, што такоє судьба? - Ето кагда на голаву с криши падаєт кірпіч! - А кагда нє падаєт? - Значіт. нє судьба!
У парадигмі цієї старої байки ми всі живемо вже скоро як півроку. Ми вже не біжимо до бомбосховища почувши сирену повітряної тривоги. Навіщо бігти, коли в разі чого це бомбосховище завалить тебе назавжди? Так само ми спокійно сприймаємо повідомлення про те, що кудись знову потрапила ворожа ракета, зруйнувавши якусь споруду, покалічивши чи вбивши людей, що опинились неподалік. Сприймаємо однаково, де б це не сталося, хоч за кількасот кілометрів, хоч на сусідній вулиці. Тому що знаємо – треба жити далі. По можливості допомагаючи тим, кому можемо, і захищаючи тих, кого можемо. Просто життя змінилося – до можливого дощу чи громовиці додалися можливі влучання ворожих ракет. Теоретично потрапити під обстріл не так просто – треба щоб ракета, запущена за кількасот кілометрів, втрапила саме у це місце, де ви знаходитесь. Країна у нас велика, і вірогідність такого варіанта вкрай низька. Тому не варто зі страхом чекати смерті від російської ракети. Краще жити і працювати так, ніби нічого страшного не відбувається. Звісно, якщо є де жити і де працювати. І вірити при цьому, що загинути на цій війні нам «нє судьба»…
