Не хотілося про це писати. Дуже не хотілося. Але правду не приховати – під акомпанемент повідомлень про надходження до нас гуманітарної допомоги та зброї на кордоні з Польщею відбувається дещо інше. На пунктах перетину з польського боку щоранку шикується черга із вживаних авто із французькими, нідерландськими, іспанськими, бельгійськими ну і, звісно, польськими номерами. За кермом цих автівок здебільшого жінки, але чимало й чоловіків аж ніяк не схожих на шістдесятилітніх. А самі автомобілі аж ніяк не схожі на ті, що потрібні нині на фронті чи в тилу для оборони. Хоча формально працювати на нашу перемогу може будь-який транспортний засіб аж до одноколісної тачки, якою возять на будові пісок.
Але ми люди дорослі і розуміємо, що це зовсім не для оборони. Ці авто везуть люди, які поспішають скористатися запровадженими на час воєнного стану пільгами для завезення транспортних засобів. Якщо простіше – ті самі добре всім знайомі «євробляхери». Кому війна – кому бізнес.
Все відбувається як у старі мирні часи – хтось намагається проскочити поза чергою, хтось про щось домовляється із прикордонниками та митниками, відійшовши убік, всі метушаться і бігають зі стосами паперів. Чому ні? Чому жінки із дітьми, які півтора місяця тому перетнули цей самий прикордонний пункт, рятуючись від війни, не можуть повернутися додому на автомобілі, купленому недорого під час перебування за кордоном?
Може так і треба, а може я помиляюсь. Може це не ті жінки, яким на початку березня поляки роздавали безплатні обіди і на кордоні, і на кожному вокзалі та на кожній автостанції. Яких поляки пускали на «ночлєгі» до свої осель. Може це якісь інші? Ті, яким не потрібна допомога від польських друзів, а потрібна лише транзитна територія, якою слід встигнути пригнати тачку, а може й не одну?
То що виходить? У той час як Європа, і не лише Європа, шле нам гроші, облаштовує наших біженців, надаючи їм усілякі пільги, інші українці показують, що не такі ми вже й бідні та постраждалі. Що можемо і у страшний воєнний час крутити бізнес, на який у нас цілком вистачає грошей.
Не подумайте, я не збираюся жодним чином засуджувати тих українок, що сидять нині на польському кордоні за кермом не розмитнених автівок. У кожної, напевно, є своя історія. Драматична, а можливо, і трагічна. Бо не від хорошого життя вони цим тепер займаються. Але все одно неприємно це все бачити.
Тим більше, що це бачимо не лише ми, а й ті самі поляки, які готові ділитися з нами усім. Соромно якось перед ними…
Микола НЕСЕНЮК.
