Микола Несенюк: Промова Лесі Мартинюк
05.12.2024 17:00 Олена Ракс
452
0
Ми у соцмережах:
Було це навесні 1986 року одразу після чергового з’їзду КПСС, який проходив у ті далекі вже часи один раз на п’ять років, і рішення якого, як писали у тодішній пресі, ми всі «втілювали у життя». Я цим тоді теж займався – писав замітки до газет і робив репортажі на радіо. Телебачення у нас в місті тоді ще не було. Одного дня мене попросили зробити для вечірніх новин обласного радіо інтерв’ю із делегатом того самого з’їзду КПСС. Делегатів від Рівного там було двоє. Перший секретар міського комітету КПСС Віталій Луценко (батько того самого Юрка) та бригадир малярів Леся Мартинюк.
Лесю я знайшов на роботі у вагончику поруч з однією із численних новобудов того часу. Якби це була замітка до газети, то можна було взагалі нікуди не ходити – написати кілька десятків рядків нікому не потрібної комуністичної брехні і підписати іменем згаданої Лесі. Все одно цього тоді в газетах ніхто не читав. З радіо було складніше – в ефірі мав прозвучати голос делегата з’їзду. Це я і пояснив бригадиру малярів, яка щойно закінчила скромний обідній перекус.
Що я тобі скажу? – у розпачі відповіла вона, - Поселили нас у готелі, зранку возили на засідання, потім обід, потім до театру чи на концерт, а в останній день завезли на базу де я купила собі задешево зимову шапку з натурального хутра.
Очевидно, що така розповідь на радіо не проходила. Тоді я попросив бригадиршу трохи почекати і швиденько написав від руки типовий текст промови делегата з’їзду КПСС. Все вмістилося на одному аркуші А-4 з двох сторін. Потім Леся, здається, Михайлівна, повільно прочитала мені це у мікрофон. Увечері це почула по радіо вся область.
Але ту хутряну шапку і московський готель слід було відробляти! Тому бідолашну (а може і не бідолашну) Лесю Мартинюк через день возили на зустрічі з «трудовими колективами» міста де вона мала розповідати всім про свою участь у «історичному з’їзді партії». На одній із таких зустрічей, куди мене послали робити репортаж, ми побачилися вдруге. На сцені була невелика президія із начальства, у залі – працівники, яких зігнали на це «міроприємство». Леся Мартинюк коротко і змістовно виступила з трибуни і була нагороджена оплесками, які були цілком щирими – виступ бо тривав лише кілька хвилин.
Мені у тому виступі почулося щось знайоме. Так і вийшло: коли я після зборів підійшов до Лесі, вона тримала в руках той самий папірець, який я написав їй пару місяців тому. Упізнавши мене вона почала дякувати – завдяки тому папірцю вона не мала мороки з тим, що казати на «зустрічах з народом». Мені ж довелося знову брати ручку і писати промову для одного із учасників зборів, який висловлював вдячність партії і готовність виконати і перевиконати плани, «накреслені з’їздом КПСС».
ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686
