У передвоєнні десятиліття Київ та його околиці майже цілий рік були стаціонарним знімальним майданчиком. Чи не щодня на одній, двох чи навіть трьох київських локаціях можна було побачити вагончики із кінообладнанням, прожектори освітлення, кінокамери та купу людей, що метушилися навколо цього. Київські вулиця чи двір, підворіття чи міст, смітник чи будова, парк чи сквер ставали місцем дії кінофільмів, що зображали різні країни та епохи. Із вагончика десь на Рейтарській міг раптом вийти назустріч англійський джентльмен чи іспанська красуня, сьорбаючи каву з паперової склянки чи прикурюючи цигарку…
Нині київські вулиці теж схожі на кінодекорації. Ніби ось зараз виїде з-за рогу кінокамера і почне знімати епізод фільму про війну, для якого на вулиці лежать мішки з піском та протитанкові конструкції.
Те, що це зовсім не декорації, розумієш за кілька секунд. Згадуєш, що три місяці тому саме тут, де нині кияни безтурботно сидять за столиками літніх кафе, були оборонні позиції, на яких наші воїни готувались зустріти, а де й реально вогнем зустрічали ворога, що рвався до центру міста…
Я це до того, що не варто нашим митцям знімати кіно про війну вже тепер або у найближчі роки та місяці. З нас досить незакопаних бліндажів, що нагадують про те, що було, і про те, що іще може бути.
Це сувора правда на відміну від кіно, яке є вигадкою, нехай часом і геніальною. Правда завжди страшніша за кіно. Тому нехай наші режисери знімають краще щось веселе. А кіно про війну нам поки не треба – страшніше не вийде, а брехливо не варто…
Микола НЕСЕНЮК.
