У далекі вже часи, коли «вибори» у нас проводились серед одного кандидата, якого висували партійні органи, нікого не запитуючи, ми із заздрістю читали та слухали про країни Заходу, де на виборах регулярно боролися за владу ліві і праві, консерватори і ліберали, республіканці та демократи, християнські демократи та соціал-демократи…. У різних країнах партії називалися по-різному, але суть залишалася – за владу боролися дві головні партії, а решта плуталась у них під ногами.
Коли у нас нарешті запровадили демократію, очікувалось, що ми мали би теж створити щось подібне до двопартійної системи. І вона у нас утворилася, але не така як у людей. Після кожних нових виборів партія, що програла, кудись зникала і на її місце приходила інша. Або зникали обидві, таке теж траплялося.
Так було на перших виборах 1990 року, коли «демократи» змагалися з «партократами», так було на всіх інших - я вже позабував як точно звалися всі ці зниклі безвісті партії та блоки. Та як би вони не називалося, усі наші вибори означали для виборців змагання між проросійськими та проукраїнськими силами. Це всіх влаштовувало, це всім було зручно. Успіх часом був на боці проросійських, часом на боці проукраїнських. Але ті й інші, прийшовши до влади, починали красти, налаштовуючи народ проти себе. І гарантовано програвали.
Так само було і на останніх виборах 2019 року, коли Зеленського і компанію практично одностайно підтримала проросійська частина виборців, що не завадило самому Зеленському досить швидко стати проукраїнським, що неминуче стається з кожним українським президентом, якщо він не Янукович.
А далі почалось найцікавіше – головним опонентом проукраїнського Зеленського і його компанії (партією «Слугу народу» назвати неможливо) стала партія так само проукраїнського Порошенка, яка нікуди не зникла. Далі ви все знаєте, не буду повторювати очевидне.
Боротьба між цими двома силами всередині України триває і загострюється, інколи переходячи певні цивілізаційні межі, причому з обох сторін. І все одно це дуже добре – значить загрози диктатури, що часом виникає під час війни, у нас немає. Але не це головне! Найбільш втішає те, що наша двопартійна система нарешті стала справжньою. Такою як у всіх. Тому що у Франції за владу не може боротися проіспанська партія, в Німеччині - проіталійська, у Польщі – прочеська, в Австрії – проугорська. У всіх цих країнах неможливе існування справді потужних політичних сил, які орієнтуються на іншу державу. Тепер це є і у нас.
Не хочеться вірити, що у нас ще коли-небудь за владу реально боротиметься партія, орієнтована на московію, хоча спроби такі точно будуть. Але така партія буде мати підтримку десь на рівні партії гомосексуалістів і приблизно таку ж ненависть переважної кількості населення.
І тому я тішуся з взаємного поборювання «зелеботів» та «порохоботів». Нехай звинувачують одні одних у всіх гріхах, нехай критикують аж до непристойності. Головне – ніхто з них не є і ніколи вже не буде проросійським. А значить, у нас нарешті виникла ота сама двопартійні система, краще за яку людство ще досі нічого не придумало.
Микола НЕСЕНЮК.
