Дуже рано навчившись читати я почав пізнавати світ через надписи на всьому, що потрапляло на очі. Особливо цікавими були невідомі мені до цього слова. Наприклад, «тютюн» - цього слова в розмовній мові не існувало. Ані серед тих, хто курив цигарки, ані серед тих, хто не палив, ані серед російськомовних, ані серед місцевих, чий акцент досі періодично вилазить у моїй мові через шістдесят років. Надпис «убежище» був нанесений червоними літерами на стіні чотириповерхового будинку одразу за аптекою номер три.
У тому домі жив мій одногрупник по дитсадку Сергій Яценко, вчителька фізкультури з моєї майбутньої школи, чорнявий пацан Сємянніков на прізвисько «Сем» і ще багато знайомих людей. Тоді у нас на Канті всі знали всіх. Але «убежище» було лише у цьому домі. Решта навколишніх будинків була зведена польськими євреями ще до СССР, коли люди і не здогадувались про таке явище як бомбардування з літаків.
Про те, що «убежище» було розраховано саме для укриття від бомб, Серьожці Яценку розповіли батьки, після чого ми з ним марно сподівалися туди проникнути – вхід до підвалу був зачинений товстими металевими дверями із круглими ручками. Марними виявилися також наші спроби залізти туди через будку, що стояла посеред двору і була запасним виходом із «убежища» на випадок коли дім рухне і завалить сходи до підвалу. Підземний прохід був надійно завалений сміттям. Так само були завалені інші подібні будки у решті дворів будинків з «убежищамі», яких у місті було менше трьох десятків, і які ми пацанами облазили від підвалів до горищ.
У нових же будинках, куди почали з часом переїжджати наші сусіди із бараків та комуналок, жодних «убежищ» вже не було. Як я дізнався вже дорослим, влаштування повноцінних бомбосховищ у проєктах житлових будинків, було обов’язковим аж до кінця п’ятдесятих років минулого століття. Після чого із проєктів ці бомбосховища забрали – дорого було їх влаштовувати, а проти ядерної бомби від «американських імперіалістів» вони все одно не рятували. Та й не боявся тоді ніхто тих «імперіалістів». Всі знали, що бомби можуть, коли що, летіти лише з нашого боку, але офіційно про це говорити було не прийнято…
Днями у моєму будинку, зведеному ще за «сталінським» проєктом, силами ОСББ нарешті завершили ремонт бомбосховища – того самого «убежища» часів мого дитинства. За майже сім десятків років там усе прогнило та відсиріло тому ремонт затягнувся на цілий рік. На місці старого надпису «убєжище», змитого зі стіни часом та дощами, тепер написано «укриття». Повз нього щодня бігають діти, багато з яких ще не вміє читати. Але всі вони, на жаль, добре знають, що таке «укриття» і для чого воно в домі. Нехай би воно ніколи не знадобилось!
