Мене чомусь завжди дратували російські номери на автомобілях. Оті, що з різного розміру літерами та їхнім прапорцем. Щораз як такі бачив, мав зіпсований настрій. Особливо багато їх стало у Києві після 2012-го. Влітку наступного року дорогі тачки із тими номерами рядами стояли поряд із готелями у центрі столиці. Після Майдану їх одразу не стало. А ті, що якимось чином залишились, вішали згори українські прапорці, аби чого не сталося.
А потім… Потім все почало змінюватись. Нашими дорогами гнали колони російських вантажівок, а у Києві вони вже нікого не боялися і нікого не соромилися. Минулої осені наворочені ауді та мерси з російськими номерами нахабно їздили Хрещатиком та Печерськом, порушуючи правила і паркуючись біля відомих усім «бандитських» ресторанів.
Дивлячись на це, згадував Хорватію, де довелось не раз побувати після 2000-го. У країні всесвітнього туризму, де іноземці на авто на кожному кроці, я жодного разу не бачив машин із номерами сусідньої Сербії. Це не дивувало – свою незалежність Хорватія виборола у війні із Сербією, з боєм звільнивши загарбані було сербами території. І хоч від тої війни минули десятиріччя, а Сербія услід за Хорватією прагне до Євросоюзу, серби до Хорватії якось не їдуть.
Чому між нами і хорватами така різниця? - думав я тоді. Чому серби бояться їхати до Хорватії, на яку колись пішли війною, а росіяни до нас їдуть масово і з задоволенням і нічого та нікого у нас не бояться?
Невже ми такі безхребетні та не маємо пам’яті про лихо, заподіяне нам отими «гостями»?
Тепер все стало ясно – ми вже ніколи не побачимо на наших дорогах і вулицях машин із російськими номерами. І вже нікого ні у чому не треба буде переконувати.
Тому що росіяни – це звірі, які довго маскували свою тваринну суть і лише тепер показали її всьому світу. І будуть тепер їздити лише там, де їх ще як слід не впізнали, де вони ще не вбили достатньо людей, аби їх назавжди зненавиділи.
Ми ж тепер будемо їх ненавидіти більше, аніж хорвати сербів, аніж будь-хто будь-кого в історії.
Шкода лише, що ми зрозуміли це так пізно і коштувало це нам так дорого!
Микола НЕСЕНЮК.
