Депутатка Світлана Богатирчук-Кривко, виступаючи перед європейцями у Страсбурзі щодо проблем біженців, розповіла, як приклад, історію свого двоюрідного брата.
Днями з французького Страсбурга повернулася українська делегація, яка виступала перед Конгресом регіональних та місцевих влад Ради Європи. Цього разу багато говорили саме про проблеми біженців, внутрішніх переселенців та депортованих. Про те, з якими проблемами стикаються українки з дітьми в Європі та як їй самій нагрубили в Німеччині через патріотичну стрічку, розповіла депутатка Світлана Богатирчук-Кривко:
— Європейцям треба постійно нагадувати про війну в Україні, бо уже звучать голоси, що від нас починають «втомлюватися», і дехто навіть дорікає, що до африканських та сирійських біженців ставилися інакше. Ми ж доводимо, що є щитом для всієї Європи і що їхня підтримка — дуже важлива, війна торкнулася практично кожної української родини.
Як приклад, я під час виступу в Конгресі навела історію свого двоюрідного брата. Двоє моїх кузенів жили в Донецьку, але 2014-го були змушені виїхати. Один осів у Полтаві, інший — в Маріуполі. Відколи почалося вторгнення і Маріуполь був окупований, ми 2,5 місяця нічого не знали про долю брата, чи він хоч живий. Лише нещодавно дізналися, що він зміг врятуватися. Квартиру розбомбили, а йому самому довелося пройти всі кола пекла у фільтраційному таборі окупантів. Навіть всього розповісти не можу. Зрештою, його вивезли в Росію, але дуже довгим шляхом йому все ж вдалося дістатися Полтави. А скільки таких українських родин розлучили і насильно вивезли в Росію окупанти? Повернутися вдається не всім, а це уже сотні тисяч дорослих і дітей.
Так само нагадуємо європейцям про допомогу українським містам, які масово приймають біженців і їхні ресурси уже теж на межі. Під час минулого засідання у березні ми ініціювали платформу «Сity 4 Сity» — щоб європейські міста і громади могли напряму допомагати українським колегам. Так-от, наших зареєструвалося уже понад 300 українських громад, а збоку європейців — тільки півсотні.
Загалом біженців в Європі приймають добре. Ми об’їздили декілька центрів для біженців та спілкувалися з українцями у Німеччині, Чехії, Польщі, Ірландії. Практично усюди для них медична допомога безкоштовна, можна прилаштувати дітей в садок та школу, в університети можна податися на гранти або державні стипендії, є соціальні виплати. Але проблеми є. Насамперед визнання українських дипломів про вищу освіту. Приїхало багато молодих матерів, для європейців — це потенційна робоча сила, і нашим біженцям вже натякають, стимулюють шукати роботу, подекуди обмежують соцвиплати, якщо людина має безкоштовне харчування і поселення у місцевих. Але ж не всі можуть і хочуть іти на роботу не за фахом. Уже з ностальгією згадують українську медицину, бо в нас можна домовитися і записатися до лікаря, коли є потреба. А в Німеччині електронних направлень немає, треба фізично йти до сімейного лікаря і потім 2–3 тижні чекати своєї черги у того ж кардіолога чи іншого вузького спеціаліста. Пропустив чергу — знову все спочатку…
Історій від і про українських біженців ми начулися багато. Є й порядні, терплячі та чистоплотні, але й є такі вибагливі, що вимагають від іноземців мало не безкоштовні СПА-салони. Під час візиту ми пояснювали, що є добра воля тих людей, і вони взагалі не зобов’язані були когось утримувати. Можна зрозуміти тих, хто втратив житло через бойові дії і їм нікуди вертатися. Але дехто, зокрема із західної України, просто скористався шансом виїхати і влаштувати своє життя в Європі. Багато є представників ромської національності з українськими паспортами. В Польщі були такі переселенці з Херсонщини та Запорізької області, які пересиділи там складний час, бо боялися обстрілів, але вже повернулися назад — на окуповані території, бо вони з самого початку були за «рускій мір». А в Ірландії помітили навіть ревнощі між тими українцями, хто виїхав раніше, до тих, хто приїхав після 24 лютого. Бо перші стояли в довгій черзі, щоб віддати дитину до садка, а діти біженців уже мають право піти позачергово. Отакі різні історії.
Що стосується колег — інших членів Конгресу, то в них теж ставлення до України змінюється. Особливо в тих, хто побував в Ірпені й бачив руйнування на власні очі. Щоб подякувати тим, хто нас підтримує, я перед поїздкою придбала в «Рівнекнизі» п’ять патріотичних футболок. Одну з них подарувала меру ірландського міста Траллі, де проходило засідання Бюро Конгресу — це як наша погоджувальна рада, яка вирішує, які питання винести на сесію. Так-от, на футболці було написано «Рускій корабль, пішов на гей-гей». Мер тішився як дитина, усюди в ній ходив і навіть вивчив фразу напам’ять. Але допитувався, бо чув, що фраза має звучати якось інакше. Але я наполягла, що правильно казати на «гей-гей», щоб не вчити ірландців матюків. У подарунок отримала від мера важку вазу, ледве довезла її до України. Тепер шкодую, що купила лише 5 футболок, треба було брати більше.
Наступного разу приїдемо до Конгресу в жовтні. До того часу маємо напрацювати ідеї, як ще допомогти українським біженцям за кордоном. Зокрема, й у працевлаштуванні. Хтось критикує, мовляв, навіщо ми оце туди їздимо? У кожного свій фронт, у нас — дипломатичний. Якщо в Ірландії навіть в далеких містечках все завішано українськими прапорами, то в тій же Німеччині в готелях досі є російські пропагандистські канали, де «віщає» Сімоньян. І вплив цієї пропаганди помітний усюди у ставленні до тебе людей — і на заправці на АЗС, де на мене накинулася росіянка, бо помітила на сумці жовто-блакитну стрічку, і в аеропорту у Франкфурті-Ханн, де прискіпливий прикордонник допитувався, що ми робили в Європі і як це так, що ми не біженці? Треба постійно нагадувати про Україну і про те, що в нас іде війна. Бо вони можуть бути наступними.
Олена РАКС.
